Красенівка стала прихистком для всіх любителів спорту та боротьби. Свято богатирської сили на призи пам’яті Івана Піддубного – це не тільки турнір для всіх сміливців, але й випробування. Найперше – це дороги: де-не-де «залатані», навіть водій дивується «оце відрізок щастя», в інших місцях – ями. Щороку жителі найближчих околиць сподіваються, що місцева влада відремонтує дороги до свята. Цьогоріч не встигли…але які б дороги не були, всі ведуть на Батьківщину Івана Непереможного.

Найперше, що я відчуваю – міць і непорушність богатирської землю під ногами. Колись вона була матінкою-захисницею для великого бійця, «чемпіона чемпіонів» – Івана Піддубного. Тепер це місце веселощів та спортивних змагань. На Спаському ярмарку вже куштують мед, калачі, хтось стоїть біля лотків з прикрасами й іншими виробами хенд-мейду. Чоловіки стороняться біля палаток з холодними міцними напоями. Я відчуваю аромат смаженого м’яса, який лине з найближчої палатки-шашличної, у перемішок із карамельним трунком, що віє від цукрової вати, біля якої притупцьовуючи, «купчаться» діти.

Навколо сцени вже збирається народ. Люди літнього віку облаштувалися на дерев’яних лавах, юні намагаються дослідити територію. Один із дідусів все порсається біля возу – створює експозицію із овочів. Трошки осторонь стоїть хлопчина-музикант і сором’язливо ховається від камери, коли я намагаюся зробити світлину. Отакі вони сільські хлопці.

Біля входу до музею Івана Піддубного вже створилася черга. Щоб сховатися від спеки заскочую в прохолодне приміщення. Перед очима портрет Короля борців. Художник зумів передати всю міць цієї людини в одному погляді – впевненому і переможному. Попереду бачу стелу із його родоводом. Корні тягнуться від запорізьких козаків. Кажуть, що батько, проводжаючи Івана на заробітки, казав: «Запам\’ятай, Іване, продаси честь — не синтимені, і я не батько тобі». Екскурсовод розповідає відвідувачам про довге і насичена життя спортивного героя України: «У його родині по батьковій лінії всі були сильні, а по материнській– жили до ста років». Заходжу до іншої кімнати і відчуваю, більше інтуїтивно, незвичну, затишну домашню атмосферу. На підлозі сіно – запах землі, свіжоскошеної трави. Експозиція тогочасної сільської хати: солом’яна стріха, під нею пряде жінка в традиційному одязі, біля неї розмальована піч та кілька глиняних глечиків. Поступово люди наповнюють і цю кімнату, тому разом із потоком я прямую до садиби. Вона недалеко розташована від музею, хвилин п’ять і ми на місці. Будівля зливається з кольором неба. Усіх пригощають холодною водою із криниця славетного богатиря. На смак вона не відрізняється від простої, але чомусь подумки здається, що з кожним ковтком черпаю силу, як колись Іван Піддубний. Повертаємося…

Біля олімпійського чемпіона, який став переможцем у Токіо на каное-двійці на дистанції 1000 м Андрія Хіміча, вервечкою в’ються журналісти. Він посміхається і тисне руки у відповідь: «Це велике свято. Гості приходять не тільки відпочити, а й подивитися на найсильніших борців. Ці заходи – данина пам’яті Івана Піддубного, його подвигу! Він був дуже відданим Україні. Коли йому видали паспорт і в рядку громадянства написали «рускій», він виправив на «українець», – сміється спортсмен. Бесіду перериває ведуча свята. З вітальними промовами виступили організатори, меценати та інші чиновники. Час передавати Андрію Хімічу олімпійський вогонь своєму наступнику Євгенію Совєту, бронзовому призеру Чемпіонату України, дворазовому переможцю турніру на призи пам’яті І. М. Піддубного. Опісля всі поспішають до музею, біля якого урочисто підіймають прапор. Юнаки та юнки під час вокально-хореографічного виступу кружляють з чорнобривцями, улюбленими квітами «чемпіона чемпіонів», у такий спосіб вшановують пам’ять людини, яка не програла в жодному офіційному поєдинку (якщо не враховувати бій з французом, який обмастився олією і отримав першість від суддів за очками нечесним шляхом. Незабаром на турнірі в Петербурзі Піддубний взяв реванш у Рауляле Буше і змусив француза протягом 20 хвилин перебувати в колінно-ліктьовий позі. Тоді він у котрий раз довів, хто найсильніший).

Після офіційної частини більшість влаштувалася навколо манежу, щоб спостерігати за греко-римською боротьбою. Навіть якщо не розбираєшся у прийомах, мистецтво близького бою захоплює. Я бачу, як супротивники, ніби обіймаючись, шукають слабке місце одне одного. Ступні міцно «впиваються» у манеж, аби встояти на ринзі, але один не правильний крок і спортсмени лежать на підлозі, перший покладений на лопатки, інший згори – переможець. Цей поєдинок випробовує не тільки витримку і силу, але й стратегію. Поодаль стоять три дівчини-фанатки, які підчікують своїх героїв. Із спортсменів впізнаю і черкаських – Артем Шевченко, Олександр Овчаренко та Олександр Примаченко, які чекають черги довести свої вміння.
–Турнір цікавий, людей багато. Чудово, що влаштовують такі заходи, адже ми популяризуємо спорт. Люди хочуть бути гарними, здоровими, вміти постояти за себе. У якомусь сенсі, ми теж приклад наслідування для молоді, – ділиться емоціями Артем і додає, що колись він так само прийшов у спорт. Побачив тренера і все для себе вирішив.

Через ще кільканадцять поєдинків судді оголошують переможців. За результатами, у ваговій категорії 87 кг у турнірі переміг дніпрянин Сергій Омелін, серед спортсменів 97 кг – запоріжець Андрій Дєгтярьов, а серед суперників 130 кг – киянин Дмитро Кременєв. Абсолютним чемпіоном визнали Євгена Савєту.

На сцені ведуча оголосила виступ спортивного клубу «Вікінги». Хлопці винесли гирі та штанги різної ваги. Почалося показове дійство. Які саме результати покажуть учасники не може передбачити навіть представник групи, якій викрикує і мотивує учасників до особистих рекордів. На поміст вийшла Віта Зоря, якій 13 років. Вона вижала 25-ти кг штангу. Одинадцятирічний Ілля Колесник підняв дві гирі по 12 кг і зробив 83 підходи. Денис Мікульський виконав близько 37 підйомів 32-ох кг гир. Хлопець вчиться у 9 класі, колись прийшов у спортзал і йому сподобалося:«Я приїхав на свято показати, що є такі люди. Не зупинився, навіть коли відчував, що сил не залишилося, тому що багато людей вболівали і я просто не міг підвести їх. Завдяки тренуванням можна досягти успіху і зробити певні перемоги над собою».

Андрій Данник, тренер Чорнобаївського спортивного клубу «Вікінг» додав: «Ми, разом із командою, приїхали показати свої досягнення. Діти займаються в селі в спортивному залі. На тренуваннях ми не перевантажуємо їх, лише на змаганнях спортсмени показують на що здатні».

Найбільше чекали богатирського шоу «Найсильнішої людини свята». Біля музею червоною стрічкою огороджена територія для поєдинку. Ведучі оголосили, що учасники мають виконати чотири завдання: перевернути 350-ти кг шину, підняти однією рукою 65-ти кг гирю, перенести 2 ковадли вагою у 100 кг дистанцією 20 м на швидкість та протягти на час вантажівку вагою 3,5 тонни. Поодаль стоять медпрацівники, готові у разі потреби надати першу медичну допомогу. Видовище справді захоплює. Деякі із учасників здалися на початку, вони не можуть подолати перешкоду, дехто навпаки робить помітні успіхи. Я помічаю, як руки стискаються від напруження, чолом стікає піт, але богатирі підіймають штангу чи шину і доводять, що українці – найсильніші. Коли Роман Науменко підіймав шину, здалося, ніби вона іграшкова, з такою легкістю переверталася і падала на асфальт. Але придивившись, стало помітно, наскільки напружені м’язи. Найважчим завданням стало перетягування вантажівки. Поки триває випробування, з усіх сторін чується: «Давай! Ти все зможеш, ще трошки. Розгойдуй машину. Головне, щоб вона рушила, далі легше», – хтось вигукує поради, хтось намагається мотивувати. Найбільше зраділи жителі с. Красенівка, адже вже втретє у змаганнях перше місце виборов земляк Роман Науменко, трошки не вистачило до перемоги Олександру Капіносу із с. Піщане, третє місце зайняв черкасець Богдан Копила. Люди гучно вітають силачів. На мить здалося, що немає окремо учасників і вболівальників, є лише бойовий дух, який всіх нас об’єднав на цій славетній землі – Батьківщині Івана Піддубного, непереможного борця не тільки України, а й всього світу.