Вона вже народжувалася не вперше… Були різні варіації буття. І помпезний княжий, величний період, і розірваний на шмаття руїнами час. Були звитяги, легендами оповиті, були подвиги, оспівані в піснях… Усього було в її історії, але передостанній раз, сторіччя тому, був ну якимось геть тяжким та невдалим. Усе розпочалося і закінчилося війною і тривало зовсім трішки… Хоча можливості були жити й жити, і дехто таки тим періодом скористався, а її поглинула темрява…
Останнє ж народження було таким раптовим, що горе-Батьки виявилися зовсім неготовими до сприйняття та, власне, й виховання Доньки. Вони любили спокій, звикли до стабільності, а вона потребувала розвитку, змін, удосконалення. Вони думали, що буде період ясельок, дитячого садочка, школи і так далі, а вона так стрімко дорослішала і вимагала іншого до себе ставлення, аніж до дитини із забавками. Часу для співу колискових не було, можливо, і шкода, але так склалося. І мали Батьки зреагувати вчасно, що Донька не така, як була раніше, але не зуміли чи не захотіли того зрозуміти…
Вони отримали в спадок із давніх часів неймовірні можливості та невичерпні запаси, але майже все вже десь за чверть століття з хвостиком у них розгубилося, бо були недбайливими господарями. Збідніли вкрай Батьки, не такою вже ошатною та чепурною стала й Донька. Почала втрачати свою елегантність та пишність…
І вона, яка могла бути завидною нареченою, так і не знайшла хорошого «мужа». Кандидати були, і щоразу Батьки думали: «Ось, нарешті, він! Той, що зробить нашу Доньку щасливою!» Але роки змінювалися, Донька, замість розквітати від щастя, ставала все сумнішою, а її здоров’я геть розхиталося. Женихи так і залишалися лише женихами, не став жоден із обраних справжнім Чоловіком, який би поклав своє життя заради Неї, який би примножив її історію, багатство, змінив вектор розвитку і дійсно зрозумів її потреби та вирішив проблеми. На жаль…
А вони, ті кляті проблеми, лізли з усіх сторін, бо не могло все довго котитися за інерцією! А ще й сусіди із заздрості, що вона така гарна та пишна, ганьбили та вставляли палиці в колеса кругом, де могли, за будь-якої нагоди, і як вони в минулому могли бути типу «рідними»? А один із них, остаточно втративши глузд, війною пішов! Скільки горя приніс…
І Батьки вкотре стояли і плакали… Що ж ми пропустили? Як мали ростити Доньку, як мали її виховувати? Де помиляємося? Чому так часто б’ємо лоба?

… А на далекій Горі сиділи Великі Боги й тішилися, що Батьки України, тобто її народ, почали думати, а не хаотично, спонтанно, інертно діяти. І бачили вони, попри всі негаразди, таки світле майбутнє цієї неймовірної, блакитно-золотавої красуні! Адже і народ український, і його держава можуть бути кращими!