По війні мій дід, добряче нею мічений, опанував чимало мирних і добрих справ. То була його внутрішня сатисфакція. Я навіть не певен, чи знайшлася б якась господарське справа, до якої дід Вася не знав би, з якого боку заходити. Розводив кролів і нутрій, плів сіті і верші, робив дерев’яні ложки та кошики з лози, плекав сад, ківтники і виноградник…

Мене «виряджали» у село на всеньке літо мабуть класу до шостого. Хочеш-ні, але доводилось допомагати. І довгенько оте «ні» стосувалося саме пасіки. Тільки-но дід заходився біля бджіл, як за мною тільки курява на стежці здіймалася, бо вже не раз і не двічі ті капосні комахи ще більше заокруглювали моє й без того кругленьке лице. Та якось порозумілися, бо за впертою дідовою настановою я перестав істерично махати руками, а потім якось й взагалі боятися. Згодом вже й до вуликів сміливо заглядав, і мед ми разом качали. Тобто качав дід, а я десь неподалік жував наповнені медом і пахощами пластинки, зрізані спеціальним ножем.

Понад чверть віку наш Савович бджолярує на найкращій пасіці Всесвіту, а тут вулики на дрова так ніхто й не зважився пустити. Самі якось… Залишилися медогонка, рамки, товстенна кіпа журналів «Пчеловодство» та вічний запах прополісу у його бджолярській шафці…

Нашому меду – тисяча літ
Українці ощасливили цивілізацію багатьма благами, та за бжільництво світ мав би дякувати нам найбільше. Бо мед… Утім, коли тут зачепитися за його характеристики, «роль та місце», то ні про що більше й не скажеш. Тож констатуймо підсумок: мед – найкорисніший і найуніверсальніший продукт. А прополіс, віск, маточне молочко, бджолина отрута, пилок, перга, забрус? Було б про що писати…

Кожному школяреві відомо, що бортництво, тобто прабджільництво, повелося у слов’янських племенах задовго до утворення Київської Русі. Дуже поширеним воно було й на території теперішньої Черкаської області. Існувало навіть невелике плем’я таке – бортничі. Напевне, найвправніше у добуванні меду диких бджіл. Ніхто не каже, що мед вигадали українці, позаяк на придатних для промислу територіях його добували скрізь, так само як рибалили чи полювали. Але так само з часом промисел цей скрізь і занепав. Ми ж про всяк випадок зберегли, бо такими вже заощадливими вродилися. Зберегли, окультурили та поширили світами. А самі при цьому стали однією з провідних країн-виробників. Тепер лідируючі позиції трохи похитнулися, як загалом-то й усе, успадковане від дідів-прадідів, та однаково – на рівні тримаємось. Черкащина ж тепер знана як провідний постачальник продукту на внутрішні та зовнішні ринки, адже у вересні минулого року у селі Чернявка запрацював надпотужний «медовий завод», а якість його продукції контролюється аж у Німеччині. Навіщо так далеко? Просто наш мед постачається у 50 країн світу, а аналізам, зробленим на місці, поки що у Європі і Америці вірять не надто.

Усе б добре, та бджоли тепер гинуть катастрофічно. А просто повально – востаннє 2016-го та цьогоріч. В області є пасіки, на яких у травні-червні пропало три чверті сімей. Аграрії обробляють поля чим дешевшим, ніхто не цікавиться чим саме, бджоли масово йдуть на літ і так само масово гинуть. Пасічники криком кричать, але депутати не поспішають приймати законопроект Геннадія Бобова, який би захистив права бджолярів.

Божа комаха
Може нам з тим ділом так повелося, бо щойно на Русь прийшло християнство, пращури зразу ж «записали» бжіл до категорії божих діток. Якихось таких, як корови в Індії. Відтак, бджіл наділяли усіма явними та уявними чеснотами, а мед та віск посіли найпочесніше місце у народній медицині, обрядовості, на кухні зрештою.

Вважалося, що бджоли водяться лише у божих людей – найбільші пасіки утримували монастирі – або, щонайменше, у тих, хто не грішить, має добру вдачу. І щось таки у тому є, бо неможливо пригадати злого пасічника ні з літератури, ні з життя. А що інколи «хімічать», то не від хорошого життя. Неподобство звісно, та тепер вже кожен споживач навчений, як мед від «медомісного» продукту відрізнити.

Аби вберегти бжіл від злого ока, а збір був щедрим, бджолярі послуговувалися не лише раціональними прийомами, а й магічними засобами. Так, навесні пасічник привозив з лісу мурашник і варив його у меді, яким підгодовував комах. То щоб бджоли були працьовиті як мурахи. Іноді вощину клали щуці в зуби, аби бджоли добре боронилися від нападу чужих роїв. Мед чи цукор для годівлі бджіл розводили свяченою водою. Приходячи уранці на пасіку, господар вітав їх молитвами та примовками. Покровителями бджільництва вважали святих Зосима і Савватія, ікони яких ставили на кожному медоносному господарстві.

Як і усіляка корисна справа, бджільництво пройшло кілька етапів розвитку, і чи не кожен з таких тривав не одне століття. Якщо на світанку промислу слов’яни у комах мед просто відбирали, то згодом для оселення роїв вони почали видовбувати у деревах дупла. Із середини ХІV століття прапасічники вже майстрували штучні борті: колоди, вулики, дуплянки, які підвішувалися на деревах. Невдовзі такі стали розташовувати на вирубаних у лісі галявинах: з’явилися перші пасіки. У місцевостях, де лісу бракувало, вулики плели із соломи, очерету та верби, а потім обмазували глиною.

Революція у бджільництві розпочалася із винаходом українським вченим Петром Прокоповичем розбірного рамкового вулика, а також із впровадженням технології добування штучної вощини та появою спеціальної центрифуги – медогонки.
Упрододовж віків на наших землях набули колосального досвіду розведення бджіл. Бджоли діляться на породи і є дві основні, українська степова і карпатська. Матки останньої експортуються навіть в Канаду і користуються популярністю в РФ.

Зазвичай пасіки розташовували у затишних сонячних місцях, огороджених невисоким тином. Вулики встановлювали вічками до сонця, самі отвори робили досить вузькими, щоб бджоли могли захиститися від нападу інших комах. Перед тим, як виставляти вулики після зимівлі (зазвичай це робили на Теплого Олекси, тобто 17 березня за старим стилем), їх обкурювали волошкою. Духмяними рослинами натирався одяг пасічників. До речі, майже всі вони були непитущими, принаймні – теплої пори. Мед, як правило, брали двічі на рік: у липні та у вересні, а найбільше шанувався липовий та гречаний, трохи менше котувався різноцвіт. З приходом холодів вулики заносили в утеплені, звичайно напівземляні приміщення «ошманики», а коли таких не було – просто у сіни.

Як наш земляк Америку ощасливив
Мені достеменно невідомо, чи ласували гурони чи ірокези медом, та в часи колонізації Північної Америки бджільництво там, якщо таке колись і було, остаточно перевелося. А відродив його… черкащанин.

Звали нашого земляка Микола Гайдак. Народився він якраз 120 літ тому, тобто 1898-го, тож маємо ще один привід до «тут і тепер». Щоправда, на світ «Гайдачок» з’явився на Донеччині, але у його неповних два роки сім’я переїхала до Черкас і саме наше місто він усе життя вважав своєю малою батьківщиною. Успішно закінчив місцеву гімназію, потім університет Святого Володимира у Києві. А згодом опинився у армії УНР. Пізніше саме цей факт у біографії й змусив Гайдака емігрувати. У Празі здобув фах інженера-аргонома, зайнявся бджільництвом, а за три роки – 1930-го, вибрався до Штатів.

Там – нові етапи професійного становлення, і ось Микола Гайдак вже доктор наук, професор Міннесотського університету, у якому працював аж до 1966 року. За всі часи історії США не було у цій країні людини більш знаної та авторитетної у царині бджільництва, аніж колишній черкащанин. Його підручники, понад 200 наукових праць, постійні семінари для колег зі США та Канади, багаторазові відрядження до Австралії та Нової Зеландії, де доктору Гайдаку теж судилося стати основоположником місцевого бджільництва, – усе це мало би дати нам неабиякий привід для гордості. Між іншим, уславився Гайдак і як видатний меценат (там на бджолах таки можна заробити). Він профінансував будівництво церкви Святого Михайла у Міннеаполісі, вагомо долучився до фінансування спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку і будівництва української бібліотеки у Парижі. Ім’я Гайдака в Україні не забуте, свого часу навіть поштова марка була надрукована. Але то – десь. А тут… Телесуємося з тими вуличними перейменуваннями три роки, а про Гайдака ніхто й не згадав. У контексті – та й не лише про нього. «Черкаські американці» – то тема на два тижні письма, якщо не заглиблюватися.

До 1964 року у Черкасах жила Ганна Флорівна, мати Миколи Григоровича.Увесь час син допомагав їй «в межах дозволеного владою», писав листи, та сам приїхати не міг. Помер «пасічник світу» у серпні 1971-го, похований у Меннеаполісі…