Друга світова війна і колоніалізм

Цими днями виповнюються чергові роковини двох непересічних подій світової історії – дні початку і закінчення Другої світової війни. Відповідно, 1 і 2 вересня.

Сьогодні, через понад 70 років, ці події продовжують хвилювати істориків, політиків, людей, яким не байдужа історія. Історії завжди були притаманні оціночні судження. І історії Другої світової, мабуть, це притаманно чи не найбільше.

Постулат твердить, що Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 року нападом Німеччини на Польщу. Через два дні війну Гітлеру оголосили Велика Британія і Франція, потім їх союзники. 17 вересня у війну вступив Радянський Союз, напавши на Польщу, виправдовуючись прагненням «воз’єднання українського і білоруського народів».

Донедавна точкою відліку Другої світової для українців було 22 червня – дата початку німецько-радянської війни. Радянська ідеологія не могла не згадувати радянсько-польського конфлікту 1939 року, який приєднав до СРСР західноукраїнські та західнобілоруські землі, а заодно і частину сучасної Литви. Але подавав ці події як «визвольний похід Радянської армії». Потім, коли широкому загалу стали відомі подробиці пакту Молотова-Рібентропа і факти скоординованого німецько-радянського наступу на Польщу, дату початку війни намагалися перенести на 17 вересня. Хоча й були урядові спроби повернути 22 червня «святкуванням» початку «Великої Вітчизняної війни», мабуть, найчастіше можна зустріти твердження, що Друга світова війна для України почалася 17 вересня 1939 року. Частина істини у цьому є. Але ж, по-перше, українці у складі польської армії воювали з німцями з 1 вересня, а по-друге, німецькі частини були біля Львова вже 12 вересня, тобто за тиждень до вступу у війну СРСР.

Вочевидь, маємо справу з черговим протиріччям Заходу і Сходу у вітчизняній історії. Визнанням того, що 17 вересня 1939 року війна почалася для східних, підрадянських українців, пошановування радянських ветеранів поширилося на події 1939-1940 років. Але поза увагою залишилися українці-ветерани польської армії. Мабуть, тому, що воювали не лише проти нацистів, а й проти совєтів…

Іншою проблемою для визначення дати початку Другої світової війни для українців є події березня 1939 року на Закарпатті. 15 березня тут було проголошено державну самостійність Карпатської України. За три дні її територія була окупована угорцями. Тобто війна, нехай і дуже коротка, торкнулася українців раніше 1 вересня 1939 року.

У світовій історіографії події до німецького нападу на Польщу хронологічно не входять до Другої світової війни. Так само, як і аншлюс Австрії, поділ Чехословаччини, окупація Італією Албанії та Абіссінії. Нехай ці події не супроводжувалися активними бойовими діями. У Китаї ж японсько-китайська війна тривала з 1937 року. Але на Далекому Сході Друга світова «офіційно почалася» лише 1 грудня 1941 року нападом японського флоту на американську військову базу Перл-Харбор на Гавайях.

Тобто маємо справу зі станом речей, коли хронологію Другої світової війни починають з часу, коли вона напряму торкнулася «великих» держав: Великої Британії, Франції та США. Усвідомлення у цих країнах, що почалася нова світова війна, прийшло не 1 вересня 1939 року, а дещо пізніше. До цієї дати згадані держави виявляли лише «стурбованість» щодо гітлерівських зазіхань щодо сусідніх країн, намагаючись якось його умиротворити. До Китаю і діла, за великим рахунком, нікому не було. Але 1 вересня для них почалася справжня війна. Аналогії із сучасністю напрошуються самі собою…

Друга світова війна була продовженням Першої. Ті ж учасники і майже ті ж союзи. Відкинувши ідеології, отримаємо, що як і на початку ХХ століття, ближче до середини провідні держави світу билися за світову гегемонію, тобто за право нав’язувати свою волю іншим народам. Вони продовжували мислити категоріями ХІХ століття, у якому існували «великі» держави і решта світу, що перебувала у колоніальній чи іншій залежності від них. Під час Другої світової війни колоніальні імперії – Велика Британія, США (з 1923 року вони оголосили Американський континент виключною сферою своїх інтересів) та СРСР (нащадок континентальної, на відміну від західноєвропейських заморських, імперії) змагалися з Німеччиною, Італією та Японією, яких не влаштовував Версальсько-Вашингтонський світопорядок, за володіння рештою світу. Протягом війни антигітлерівська коаліція з риторикою про «вільний світ» вирішувала долю «малих» народів. Вони перекроювали політичні карти не питаючи народи, які там проживали, окуповували країни «для необхідності» і вирішували, яка нація матиме незалежність, а яка ще має до неї «дорости».

Тому для українців у плані становлення нації Друга світова війна стала не меншою трагедією, ніж Перша. І за своєю суттю мало від неї відрізнялася. Не маючи державності, вони воювали у складі різних армії один проти одного, щиро вважаючи, що борються за праве діло. Європоцентричний колоніальний світ після війни поділив її учасників за принципом «чорне і біле». Для «сірого» – народів, які не мали державності, хотіли її здобути чи лише воювали за інтереси імперій – місця у цій моделі не знайшлося. Тому маємо гостре засудження колоборації з німцями та японцями і замовчування потурань Заходу злочинам Сталіна у розширенні радянської імперії у Східній Європі.

Після 2 вересня 1945 року війна не закінчилася не лише на Західній Україні. За незалежність продовжували воювали й інші народи. Деякі з них її тоді таки здобули, наприклад, Індонезія. Перший президент цієї країни – Ахмед Сукарно – у період японської окупації співпрацював з японською адміністрацією. Після відновлення голландської колоніальної влади очолив військові дії проти неї, що завершилися проголошенням незалежності країни.

Голландія була заслабка після німецької окупації, щоб втримати свою колоніальну імперію. Радянський Союз же вийшов з війни сильним як ніколи доти. За цих умов українці не мали шансів отримати незалежність. Західні демократичні держави не бажали нового гарячого протистояння, їм було б дати раду своїм колоніям, ніж боротися за волю «радянських» народів. Нехай нікого не тішить те, що Україна стала засновником ООН. Згода Заходу на це була лише кроком по умиротворенню тепер вже Сталіна. Для західних демократій він нічого не означав, бо всі знали, що рішення української делегації прийматимуться у Москві.

Колоніальний світ на сьогодні розвалився. Але постколоніалізм існує. І не як гасло радянської пропаганди, а реальна дійсність. Зокрема й у трактуванні подій Другої світової війни.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x