Уперше… коли в останнє ви робили щось незвичне, неординарне в перший раз? Ми щоденно потребуємо у новій інформації, емоціях. Жінки купчаться біля екранів із показами моди, чоловіки шукають технологічну новинку. Проте чи пам’ятаєте ви відчуття від першого ковтка маминого молока, теплого поцілунку, першого кроку, випробування школою?
У нашій родині троє дітей: я, моя сестра і брат. З Настею ми однолітки, а от брат молодше на тринадцять років. Ось прийшов час вести його до школи. У більшості випадків –це урочистий та відповідальний момент, адже діти щасливі, ідуть за новими знаннями. Проте не для нашої родини.
Доля натякнула про свою неприхильність до задуму повести брата до школи із самого початку, коли Перше вересня перенесли на третє. Тоді довелося їхати і в останній момент змінювати квиток.
Зранку, десь о пів на сьому мама нас розбудила і почалося… У нашій родинні генетично передається збиратися дуже повільно. Час пролітає непомітно за жіночою підготовкою до свята: ранковий душ, макіяж, прасування. Як виявилося, мама забула про костюм Нікону, тому, щоб усе встигнути, я почала допомагати. Не знаю, як бабусі та мами на штанах ті гарні стрілки роблять, вирішила без пафосу трошки попрасувати парою. Проте не все швидко, як думалося спочатку. Праска вирішила подратувати мене і почала надто ліниво шипіти. Долила більше води у ненаситне жерло. Задоволена? Отак сорочку, жакет, штани та піджак обпекла гарячим диханням праски. Коли підготовка і одягання закінчилися, поглянула на брата. Ви розумієте душу отих«юних чоловіків», які стоять на порозі чогось відповідального і незворотного? Непорозуміння, страх, сумнів – ось що я побачила на обличчі брата. На годиннику вже без п’яти, добре, що йти недалеко. Отак потопали-постукали до школи. Квіти забули з братом. Добре, що мама завжди все пам’ятає.
Ніколи не думала, що доведеться шукати святкову лінійку. Зробили коло навколо навчального закладу, встигла зненавидіти ті дороги, на яких можна не тільки підбори, але й ноги зламати. Через скупчення людей, галасу, довелося «толерантно» пробиратися до центру, адже там першокласники зайняли свої почесні місця. Ми спізнилися, тому довелося сідати брату там, де залишився вільний стілець. Дивно, але мене переповнювало хвилювання. Діти співали, танцювали, навіть Бетмен чомусь завітав на свято. Проте брат байдуже споглядав за цим дійством, постійно повертався у наш бік. Коли маленькі почали заходити до будівлі на свій перший урок, Нікон зупинився і спитав: «А раптом я не впораюся? Чи в у мене не вийде з першого разу?». Настав період прощатися із безтурботним дитинством. Тому сказав кілька заспокійливих слів, прийнялася фотографувати. Коли він закінчить школу, покажу світлину і тішитимусь із його гримас. «Ми поряд, іди вчись. Виникнуть проблеми – допоможемо», – повчала мама. Нам довелося вийти, залишив його за дверима у класі, з іншими…
У коридорі вже розмістилися стурбовані та радісні батьки. Людей було так багато, що мимоволі згадалися старі кінострічки і черги за дефіцитними товарами. Ми з мамою вирішили почекати на вулиці, тим паче вчителька вже натякала, що розмови дорослих заважають учням. Довго чекати не довелося. Вийшов, ні, вибіг із повітряною кулькою у руці щасливий брат. Ще й уроків особливо не було, а він зрозумів істинну життя: уроки закінчилися? – тоді тікай із школи! Ми дружньою компанією пішли до бабусі за тортом, у планах – зробити невеличкий святковий вечір. Лише піджак так і залишився неодягненим, колихався в маминих руках на це перше (третє) вересня…
