Німці вийшли з оточення

Лев Хмельковський, RSS,
Дата: 17-09-2018, 10:22

У вересні світ відзначив річницю закінчення Другої світової війни, яку розпочали у вересні 1939 року нападом на Польщу Німеччина і СРСР, Гітлер і Сталін. Не знаю, чи вийшли на демонстрації з цього приводу українські ветерани-переможці з копією прапора перемоги, оригінал якого назавжди загубили у травневій метушні 1945 року. Ветеранів усе меншає, але усе ще живі численні радянські вигадки про ту війну, створені у Москві на догоду радянській громадській думці.
Одна з вигадок – розгром численного німецького війська біля Корсуня, так звана Корсунь-Шевченківська битва. Тетяна Симиренко-Торпе, внучка Лева Симиренка, колись прислала мені книжку «Черкащина в період Великої вітчизняної війни», у якій є такі рядки: «Взимку 1944 року на землі Шевченка була здійснена одна з блискучих операцій Великої вітчизняної війни – оточення і знищення крупного угруповання німецько-фашистських військ – Корсунь-Шеченківська битва». Війська, треба сказати, були не фашистськими, а нацистськими, але це вже інша тема...
Сучасна Вікіпедія пише більш стримано: «В ніч з 16 на 17 лютого 1944 року німецькі війська під прикриттям хуртовини рушили в напрямку Лисянки, яка нещодавно була зайнята німецькими військами, що намагались розірвати кільце оточення. (...) Німецькі частини, які йшли на прорив, ухиляючись від радянського вогню, вийшли східніше Лисянки, на південь від позицій деблокуючих сил, до річки Гнилий Тікич, де не було ні мостів, ні захопленого плацдарму. З великими труднощами німці спорудили переправу. (...) З близько 45 тисяч німецьких вояків, що почали прорив з «котла», 36 262 успішно пробилися до своїх. Але всю важку зброю і спорядження було знищено чи залишено. Частини прикриття, успішно виконавши завдання, досягли позицій 3-го танкового корпусу в ніч на 17 лютого 1944 року. Командувач німецьких сил генерал В. Штеммерман загинув у бою. Командир дивізії СС «Вікінг» Г. Гілле за цей прорив отримав «Залізний хрест» з рук Гітлера».
Отже, перемога не була блискучою, німецьке військо вийшло з оточення, рятуючи людей, хоча й залишило техніку.
Я прочитав книгу німецького історика Гельмута Фогеля «Kesselschlacht bei Tscherkassy», який доскіпливо, день за днем, описує події тієї зими на Черкащині. Почну з висновків. Генерал-лейтенант Маттенклотт, командир армійского корпусу, отримав завдання зібрати й полічити усіх, хто вийшов з оточення. Виявилося, що з прориву вийшли цілими 27703 німецьких солдати і 1063 «добровольці». Було 7496 поранених. До початку прориву літаками був вивезений 4161 поранений чи хворий. Отже, з оточення було врятовано 40423 особи. Оскільки численність військ, які 28 січня були оточені, оцінюється приблизно в 59 000 осіб, близько 19 тис. з них, мабуть, були убиті або полонені. Загальне число втрат - близько 30 000 осіб. В радянських джерелах, пише Г. Фогель, значиться, що було оточено 75 000 німців, з яких 52 000 були убиті, 11 000 — полонені.
Вікіпедія стверджує, що було знищено 41 200 і взято в полон понад 15 тисяч солдатів і офіцерів Вермахту. Загинуло і отримало поранення понад 80 тис. радянських військовослужбовців, переважно українців.
Міністерство оборони Росії має свої обчислення: «Цифри німецьких втрат в людях, техніці і озброєнні за операцію наводяться різні. Втрати радянських військ становили понад 24 тис. осіб».
«Русский портал»: «Німці втратили 55 тисяч убитими і понад 18 тисяч полоненими. Врятувалися 40423 німці».
Відомий історик Борис Соколов: «З «котла» вийшли 35 тис., 5 тис. загинуло або потрапило в полон при прориві. В оточенні було 54 тис. осіб. Радянські війська захопили 11 тис. полонених. Німці в ході контрударів захопили 7 тис. полонених. Втрати радянських військ становили близько 81,2 тис. убитими і пропалими безвісти, близько 120,6 тис. пораненими. Зведення Радінформбюра про 80 тис. оточених, з яких 55 тис. були убиті, а 18 тис. – полонені, не відповідають дійсності, що було визнано в жовтні 1957 року на Пленумі ЦК КПРС».
Повернуся до книги Г. Фогеля. У ній так докладно описано події у селах і містах Черкащини, що книгу варто перекласти для місцевих краєзнавців. Але я зупинюся лише на окремих тезах, які справили на мене враження.
8 лютого 1944 року до Корсуня прибули радянські парламентері з пропозицію припинити опір й здатися у полон. Полковник Ганс Фибіг, командир німецького 258-го піхотного полку, зателефонував до свого командування. Йому відповів Йоганес Сапаушке, начальник штабу 42-го армійського корпусу. Фибіг доповів, що радянський легковий автомобіль з великим білим прапором під звуки сурми прибув до 258-го піхотного полку. Після переговорів Й. Сапаушке запитав у радянського генерала, чи не бажає він скуштувати французького коньяку. Генерал Савельєв погодився. Й. Сапаушке запропонував генералові виголосити тост. Вони випили і Савельєв запитав, чи не можна ще раз налити. Знову випили, потиснули один одному руки і парламентарі поїхали.
Німці почувалися упевнено. Між 1 липня і 30 вересня 1943 року втрати Червоної армії сягали близько 3 млн. осіб, а Вермахт втратив за цей же період 530 тис.осіб.
У книзі є чимало прикладів далеко не ворожого ставлення міцевого населення та й радянських вояків. До німців перейшов лейтенант з протитанкового батальйону 359-ої стрілецької дивізії, щоб повідомити, що у селі Тинівці зібрано 70 танків і 25 або 26 лютого почнеться наступ на село Виноград.
Унтер-офіцер Мейзер зупинився на ніч у хаті, літній господар якої розповів, що Червона армія готує оточення і показав на мапі Мейзера розташування військ. Дід порадив німцям капітулювати, щоб уникнути втрат. Офіцер Зігель був свідком, як солдатові, пораненому біля Лисянки, допомогла українка, яка служила при польовій кухні й виходила з оточення разом з німецьким військом. Він винагородив цю жінку.
В обороні Вільшани стояв естонський батальйон «Нарва», бійці якого були вкрай виснажені боями і їм наказали покинути село. Варто зауважити, що у складі оточеного війська були більше тисячі так званих «добровільних помічників» з окупованих територій. З радянського боку теж воювали люди різних національностей. Музей в Корсуні пише, що в експозиції показано «німецьке військове обмундирування та зброю». Пригадалося, як музей відвідали гості з НДР, які зауважили, що показано не лише німецьку, а й італійську, мадьярську, румунську зброю. Але для СРСР усі були німецько-фашистськими загарбниками, хоча на полі битви зустрілися різні народи та й війна була світовою.
У жорстоких боях німецьке військо часто перемагало ще й тому, що командири військових частин мали право самостійно приймати рішення без погодження з вищим командуванням і це давало позитивний вислід.
Німці увійшли в Лип’янку з заходу, але не встигли захопити висаджений міст через річку у північній частині села. Усе ж їм дісталися дев’ять важких 122-міліметрових гармат, 10 протитанкових гармат і два танки Т-34.
4 лютого III танковий корпус доповів про знищення 300 танків ворога. Генералові Хубе показали цвинтар танків біля Павлівки з масою американських танків і радянських Т-34. Архіви свідчать, що війська Ватутіна втратили 337 танків і самохідних гармат за 10 перших днів лютого 1944 року.
Танки лейтенанта Валля йшли на Лисянку. Коли до міста залишалося 300 метрів, в його «Пантеру» влучив снаряд протитанкової гармати, поранив чи убив піхотинців на її броні. Командир наступного танку обер-фельдфебель Штриппель це побачив і наказав решті танків зупинитися перед зоною обстрілу, а сам під прикриттям вогню з «Пантери» лейтенанта Валля на великій швидкості повів танк в Лисянку, де виліз машини й особисто розвідав позиції гармат ворога. Він повернувся в танк, рушив вперед і розгромив радянські гармати. Після цього танки Валля увійшли до Лисянки.
Готуючи прорив, командування 112-ої дивізійної групи наказало воякам йти з незарядженою зброєю,щоб не скоїти галасу. Було заоборонено розводити багаття, палити і розмовляти. Машини належало знищувати без вогню і вибухів. Особливі труднощі виникли на Гнилому Тікичі. Коли офіцер Зігель вийшов до річки шириною 20-30 метрів, то не побачив ні мосту, ні інших засобів переправи. Спроби зіштовхнути в воду вози були невдалі. Довелося долати річку вплав у крижаній воді. Більша частина вояків перепливла, але чимало потонуло. Солдати, які вибралися на південний берег Гнилого Тікича, не винесли з собою нічого, крім мокрого одягу. Було втрачено стрілецьку зброю, важке озброєння і техніку. Рішуча радянська атака була б вбивчою для напівзамерзлих солдатів Зігеля. Вони пройшли два чи три кілометри і вийшли до Лисянки, маючи дорогою незначні втрати. Більшість 72-ої дивізії, яка перед проривом налічувала близько 4 тис. осіб, дісталася Лисянки. Майже уся матеріяльна частина дивізії була втрачена на схід від дороги між Журжинцями і Почапинцями.
На північному фланзі групи Штеммермана увечорі 16 лютого до прориву готувалась корпусна група «Б». У її складі було 6257 німецьких офіцерів, а також 1155 «добровольців», що робило її одним з найсильніших учасників прориву. Її перший ешелон під командуваннямм полковника Фибіга включав 112-ту дивізійну групу, артилерію очолив полковник Бьом.
Наближення німців до радянських позицій пройшло успішно і для багатьох вояків було великою радістю побачити перед собою танки Ганса Валентина Хубе на зовнішньому кільці фронту.
Ганс Валентин Хубе бул підвищений у генерал-полковники и нагороджений Рицарським хрестом з дубовим листям, мечами і діямантами. Наступного дня він загинув у авіакатастрофі біля Оберзальцберга.
Супротивникові Хубе Миколі Ватутіну теж судилося жить недовго. 29 лютого 1944 року українські націоналисти влаштували засідку і смертельно поранили генерала. Багатьом солдатам, які пережили битву, не випало дожити до кінця війни, ще близько 9 млн. бійців Червоної було вбито, поранено чи взято в полон. Більшість німецьких дивізій залишились на Східньому фронті, але солдатів з оточених корпусів відправили на переформування, щоб передати їх до інших частин.
Тепер люди інакше оцінюють минуле. У селах та містах відновили поховання полеглих вояків Вермахту. Біля Києва, в селищі Віта-Поштова, знаходиться Німецьке військове кладовище, на якому поховані німецькі солдати, загиблі у Другій світовій війні. Тут регулярно ховають останки німецьких солдатів, знайдені пошуковцями на місцях боїв. Сюди перепоховали багатьох полеглих під Корсунем з збереженням їхніх імен та звань. У Черкасах, розповідали , таке поховання було на кручі над Дніпром, де пізніше поставили ресторан «Чайка».
Думається, що й історикам варто відійти від вихвалянь «блискучої перемоги Червоної армії», тому що події того часу були кривавою трагедією для обох армій і ще невідомо, хто насправді виграв ту битву.

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода