17 вересня 1939 року Червона Армія вступила на територію Польщі, розпочавши «визвольний похід», що мав на меті реалізацію домовленостей з Німеччиною щодо поділу Речі Посполитої згідно умов пакту Молотова-Ріббентропа. СРСР вступив у війну, яка стала називатися Другою світовою.
Відразу скажемо, що Радянський Союз справді віроломно напав на Польщу, з якою з 1932 року мав договір про ненапад. Поляки не були наївними, не вбачаючи загрози з боку СРСР. Але й не здійснювали активних приготувань до війни зі східним сусідом. Їх головна увага була прикута до Німеччини, де Гітлер видавався рішучим у вирішенні питання Данцигського коридору. Нещодавнє протистояння в Іспанії та укладення Антикомінтернівського пакту переконували поляків у тому, що союз Гітлера і Сталіна є малоймовірним.
СРСР та Німеччина погодили поділ Польщі на сфери впливу у серпні 1939 року. Було очевидно, що реалізувати пакт Молотова-Ріббентропа, окрім як військовими засобами, було неможливо. Але цей договір не передбачав ні спільної війни проти Польщі, ні зобов’язань СРСР атакувати Польщу у разі її війни з Німеччиною. Хоча Червона Армія здійснювала приготування до вторгнення у Польщу, остаточне рішення про початок бойових дій було прийняте радянським керівництвом не раніше 12 вересня. Цього дня Вищою військовою радою західних союзників було прийняте рішення припинити розпочатий раніше наступ французьких військ у Саарі. Сталін дійшов висновку, що за Польщу Франція і Англія воювати не будуть.А тому його акція по захопленню частини її території зійде йому з рук, так як до цього Захід бездіяльно спостерігав за анексією Гітлером Австрії та Чехословаччини. З іншого боку, з весни тривав конфлікт з Японією у районі ріки Халхін-Гол у Монголії. Лише 15 вересня 1939 року була підписана угода про припинення воєнних дій. Тобто Сталін у своїх планах щодо війни з Польщею керувався швидше не союзницькими зобов’язаннями перед Німеччиною, а власними політичними розрахунками.
Не виправдовуючи радянську агресію проти польської держави, слід мати на увазі, що 1938-1939 роки були часом, коли здавалося, що кожен може розраховувати лише на себе. Франція і Велика Британія погодилися на поділ Чехословаччини, після чого прем’єр-міністр Чемберлен з гордістю заявив у аеропорту, що привіз англійцям мир. Аплодуючі йому англійці були у захваті від такої дипломатичної перемоги. Франція не хотіла воювати і була згодна на будь що, аби тільки Німеччина припинила свою войовничу риторику. Польща, яку жаліли як жертву німецько-радянської агресії 1939 року, за рік до цього мало чим відрізнялася від своїх кривдників, окупувавши спільно з Гітлером частину Чехословаччини. Радянський Союз ні з ким не міг укласти ефективної угоди про ненапад, від чого у Москві утверджувалася думка про штовхання німецької агресії на схід. І Сталін пішов на угоду з Гітлером. Останній ніколи не довіряв радянському лідеру і для нього пакт Молотова-Ріббентропа був лише тактичним ходом перед майбутнім зіткненням з СРСР. А один з учасників підписання німецько-радянської угоди пригадував, що Сталін радів її підписанню, говорячи, що він перехитрив Гітлера. Тобто радянсько-німецький пакт про ненапад ні Гітлер, ні Сталін не вважали запорукою безпеки їх країн. Це був лише засіб до територіальних надбань і відтермінування майбутнього зіткнення.
Правди ніде діти – Радянський Союз розпочав Другу світову війну разом з Німеччиною. Дарма, що на 16 діб пізніше, але на її боці. Після поділу Польщі жертвами радянської агресії стали країни Балтії, Фінляндія, Румунія. Заради справедливості зазначимо, що СРСР не укладав з Німеччиною союзницьких угод. Англія і Франція не оголосили Радянському Союзу війну, хоча він напав на їх союзника – Польщу, постачав до Німеччини стратегічну сировину і обслуговував німецький флот у своїх портах. Вони не зробили цього, тому що по-перше, оголошення війни Радянському Союзу було б лише номінальним. Воювати проти нього, межуючи з Німеччиною, якій війна вже була оголошена, було просто нереально. По-друге, такий крок підштовхнув би Сталіна до ще більшого зближення з Гітлером. Чим би це закінчилося, важко було навіть уявити. Союзники вирішили почекати і вирішувати задачі по черзі їх виникнення. І по-третє, на Заході були впевнені, що зіткнення двох тоталітарних систем – радянської і нацистської – більш ніж вірогідне. Потрібен був лише час і вони його дочекалися. Союз з СРСР 1941-1945 років був для Заходу вимушеним кроком з огляду на потребу вирішення більш гострішої проблеми – перемоги над гітлеризмом. Після Перемоги усе повернулося на круги своя – не пройшло і року, як почалася Холодна війна.
Радянське керівництво надавало приєднанню західноукраїнських та західнобілоруських земель великого значення. Але не через вирішення українського та білоруського національного питання – об’єднання більшості їх етнічних територій у межах однієї держави. Радянські стратеги мислили категоріями Першої світової війни з її траншеями по усій протяглості малорухливого фронту. Тому відсуненню державного кордону на пару сотень кілометрів від життєвих центрів країни відводилося особливе місце у військових стратегічних планах. Але німці у своїй воєнній думці випередили свій час. Швидкий рух моторизованих частин в обхід вогнищ опору і тактика глибоких охоплюючих ударів зруйнували 1941 року радянську оборону з її стягнутими до кордону військовими з’єднаннями. Німецькі генерали застосували цю тактику ще у Франції та на Балканах. Але радянське керівництво правильних висновків не зробило. Та попри це, саме ці кілька сотень кілометрів, можливо, не дали німцям досягти вирішального успіху 1941 року і взяти Москву. Околиць радянської столиці досягли німецькі розвідники-мотоциклісти, але армія вже зупинилася. Звідси, мабуть, рішення Сталіна щодо нападу на Польщу 1939 року видається виправданим з військової точки зору. Але то лише «заднім розумом». Історія не любить слова «якби», але якби німці почали наступ у травні, то незважаючи на збільшення відстані від державного кордону до Москви, негода застала б їх значно пізніше, і тоді, невідомо, яким був би подальший перебіг Другої світової війни.
Національне питання стало лише ідеологічним обґрунтуванням радянської агресії. Хоча й слід визнати, що завдяки цьому українці Наддніпрянської і Наддністрянської України нарешті возз’єдналися у єдиному державному утворенні, нехай і під назвою УРСР. І лише перемога СРСР у Другій світовій війні закріпила це возз’єднання. У кризові часи 1941 року, коли СРСР конче потребував допомоги Заходу, Сталін навіть підписав з польським еміграційним урядом угоду про визнання Західної України територією Польської держави, тобто фактично визнав незаконність її окупації. Але коли Червона Армія почала перемагати, цю угоду забули. Західні союзники ясно розуміли, що зраджують поляків, визнаючи радянську окупацію 1939 року, але потреба у СРСР була більшою, ніж у Польщі. Та й протиставити Сталіну їм було, загалом, нічого. У Тегерані карту Польщі перекроїли, не питаючи згоди її уряду, внаслідок чого Західна Україна остаточно стала частиною УРСР, а сьогодні – незалежної України. Але це не був для українців «подарунок Сталіна», як полюбляє маніпулювати пропаганда сусідньої країни. Якби справді Сталін переймався об’єднанням усіх українців, то не залишив би поза межами УРСР Лемківщину і Підляшшя. 1943 року з шухляди витягли проект замирення Росії і Польщі 1920 року і провели кордон так званою «лінією Керзона», яка враховувала етнічний склад населення, але з певними відхиленнями. Повторно допрацьовувати проект не стали. Зрештою, операція «Вісла» виправила помилки англійського МЗС, ставши ще однією трагедією української нації.
А у вересні 1939 року українці радо вітали радянські війська, щиро сподіваючись на покращення свого життя.
