Софія Потоцька, з дому Маврокордато Скарлатос де Целіце

Ось як 200 років тому писав Антоні Хшанщевський про Софію Потоцьку з Умані. У «Родинному щоденнику» (часопис познанської редакції Камєнського) за 1843 рік поміщено статтю про Софію Потоцьку «Прекрасна фанаріотка», перекладену з пам’яток графа де Лагаржа, який певний час перебував у Тульчині і переклав «Софіївку» Трембецького французькою мовою. Коли б за такими споминами писали історію, то дії найближчих часів були б тим самим, що й казкові історії загубленої у глибині століть античности. Важко зрозуміти, як автор тієї короткої біографії зміг на кількох сторінках розмістити стільки анахронізмів, стільки вигадок. Він пише, що граф В., посол французький у Константинополі, коли їхав верхи передмістям Пера у почесній варті яничарів, то побачив серед дітей, які гралися на вулиці, вродливу фанаріотку, тоді 15-річну дівчинку, почав з нею розмову, довідався, що вона була донькою бідного пекаря, звелів їй сказати матері, щоб прийшла до його палацу, а він подбає про поліпшення долі її батьків. Обрадувана матір помчала до посла, який запропонував їй 1500 піястрів як ціну за продаж її доньки. Матір, перелякана жахом такої пропозиції, заламала руки, почала ридати, але в кінці через злиденність свого життя була змушена привести дочку і отримати за неї обіцяні гроші.

Посол зайнявся початковим формуваням освіти прекрасної Софії та її зовнішности. Пізніше відкликаний з своєї посади, боячись наразити свою вихованку на небезпечну морську подорож, поїхав суходолом до Франції через Хотин і Кам’янець. Молодий Вітт, з волі де Лагаржа підвищений до ранги коменданта Кам’янецької фортеці (комендантом насправді був його батько, тоді ще живий, а сам він був у рангу майора), гостинно прийняв графа В. і запропонував йому свій дім для відпочинку під час подорожі. Одного дня, коли граф поїхав верхи оглянути околиці Кам’янця, Вітт, не маючи більше сили стримувати вибух раптового кохання, освідчився прекрасній фанаріотці у своїх почуттях і заявив, що готовий підтвердити їх перед вівтарем. Вона погодилася. У костелі провели церемонію шлюбу. Браму фортеці зачинили. Усі гармати стріляли на валах фортеці. Графа Б. не пустили всередину й він довго стояв перед брамою, аж врешті Вітт відіслав йому його речі й людей, додавши урядовий акт про шлюб, лист його вихованки до матері, у якому вона виправдувала свій чин, а також 1500 піястрів, виплачених за неї її матері. Граф Б. повернувся до Франції без подруги. Вітт через деякий час поїхав з дружиною за кордон, що сталося до 1782 року, коли Віттова народила йому сина в Парижі. У Гамбургу зустріла Потоцького, який повертався з Італії, хоча він насправді лише 1793 року вперше відвідав Гамбург і там два роки мешкав. Й тут Вітт мав вигідну нагоду, бо за 1500 піястрів, заплачених за куплену дружину, узяв з Потоцького 2 мільйони польських злотих.

Обминаючи дальші байки графа де Лагаржа, який чув дзвін, та не знає, де він, перейду до ретельного опису життя Потоцького за надійними джерелами, передовсім з оповідань доньки французького консула в Константинополі, етнічної грекині, яка була одружена з поручником Народової кавалерії Семинським і після розлучення з ним вийшла з Меєра, придворного лікаря Потоцьких. А також з оповідей Подолянів, наочних свідків шлюбу і дальшого життя Софії з Віттом, з моїх взаємин з особами, котрі зблизька дивилися на її зв’язок з Потоцьким і добре знають усе, що після її овдовіння сталося з нею аж до її смерти.

Ось її родовід: у ХVІІ ст. за панування в Туреччині Амурата ІV грек на ім’я Скарлатос, постачальник волів і баранів на увесь султанський серай і яничарські казарми, мав дочку-одиначку Локсандру. Збагачений добрими поставками й маючи велику довіру у Порти, де заможність обумовлює першість, був протектором Молдавського господаря Василія, який через вплив Скарлатоса в Порті дуже шкодив своєму супротивникові Матеєві, Волоському господарю. Матей, намагаючись позбутися сильного конкурента у Дивані, уряді турецькому, вислав сватів до Скарлатоса і попросив руки Локсандри. Охоче пристав на це Скарлатос. З великою пишністю було проведено заручини, але Локсандра відразу ж захворіла на віспу, яка дуже зіпсувала її зовнішність і позбавила одного ока. Батько затаїв нещасливий вислід хвороби й коли вона одужала, відіслав її до нареченого з суворим наказом не знімати покриття, яке мали за турецьким звичаєм дівчата й нікому до шлюбу свого обличчя не показувати. Локсандра приїхала до Тарговиці, тодішньої столиці Волоського князівства, й дотримувалася батькової заборони. Лише після шлюбу вона дозволила чоловікові відкрити своє обличчя. Матей, переляканий видом своєї дружини, вислав її незайманою до її батька з багатою виправою і привезеним з нею посагом 1500 лантухів золота. Скарлатос, ображений такою зневагою від зятя, готував для нього жахливу помсту й невдовзі Матей був забитий яничаром, підкупленим Василієм, господарем мультанським, який не знав про образливе відіслання Локсандри від Матея й боявся, аби Скарлатос, як тесть Матея, не зашкодив йому далі в Дивані, то й вирішив його позбутися назавжди.

Владна сама по собі Локсандра, хоча й невродлива, при виборі чоловіка більше краси і шляхетного походження шукала, ніж достатку й гідности. Через кілька років до Стамбулу прибув один з Маврокордатів, князівського роду з родоводом східніх кесарів пов’язаний. Дуже збіднілий, він сам доглядав свій сад шовковиці на острові Хіос і шовковиків вирощував. Часто він носив свій товар на продаж до Локсандри і як надзвичайно вродливий і шляхетного походження юнак пробудив у її серці любов таку велику, що вона сама йому запропонувала з нею одружитися. Панталіс Маврокордато змучений злиднями, охоче прийняв пропозицію багатої дівчини. Первістком їхнім був Олександер, у якого батьки побачили великі здібності і вислали його на навчання до Падви, де через 14 років свого перебування він став доктором філософії і медицини.

Повернувшись на 26-му році життя до Константинополя, він став у Патріярхальному соборі вчителем з тих двох предметів. Оскільки ж у Стамбулі більшу вагу мала медицина над філософією, присвятив себе професії практичного лікаря. Успіх у лікуванні хворих відкрив йому доступ до членів Дивану, а оскільки він добре знав європейські і східні мови, то був призначений першим драгоманом (перекладачем) Порти, а пізніше разом з Зулфікаром-ефенді був у посольстві до Австрії, де став головним переговорником щодо Карловицького трактату і від кесаря Леопольда привілей на графство в імперії отримав. Двічі він потрапляв у немилість до великих візирів, але спромігся уникнути небезпеки і помер у великій повазі Порти у 1709 році, залишивши двом синам Миколаєві і Янові і двом донькам Олександрі й Гелені величезні багатства. Одна з цих дочок вийшла за князя Джика, друга – за нащадка дому Целіце. Усі ці доми прибрали до свого імені прізвище Скарлатоса, як протопласта свого по жіночій лінії. Нащадки Маврокордатів і Целіце відтоді зберегли своє верховенство між греками. Але дім Целіце занепав й батько Софії потрапив у великі злидні.

Боскамп, який у повстанні Костюшки був повішений, перед тим був австрійським резидентом при Кримському хані Керим-Гіреєві, але особисто наразився ханові і був відкликаний з посади до Варшави, до королівського двору Станіслава Августа. Висланий Понятовським до Стамбулу у пошуку вродливих грекинь до гарему його королівської величности пізнав Софію і чарівною її красою зачудований намовив її їхати до Варшави й потішити засмученого політичними негараздами короля. Хитрий Боскамп вивіз її з Константинополя, але спершу хотів поторгуватися з королем за таку щасливу здобич, то залишив її в Хотині, а сам з її портретом помчав до світлішого пана.

Тимчасом чутки про прибуття до Хотину якоїсь неймовірної краси грекині як грім дзвону Зигмунта в Кракові або Івана в Мосві відбилася луною об скелясті стіни недалекого Кам’янця. Молодий Вітт, син коменданта фортеці, скочив на коня, щоб побачити це диво краси, а коли переконався, що вона у сто разів красивіша від здобуту з чуток його уяву, пообіцяв золоті гори, щоб йому віддалася, але вона була не в тім’я бита, й квітку свого дівицтва, для короля призначену, майорові зірвати не дозволила. Поведи мене, сказала, до шлюбу, а тоді я буду назавжди твоя. Молодий Вітт не міг далі жити, не здобувши бажане щастя, то одружився потаємно з чарівною Софією. Дізнався про це батько і звелів посадити сина, у цепи закованого, за грати і не випускати, доки він не погодиться розпочати справу про розлучення. Засмучена дружина насмілилася стати перед лицем розгніваного свекра, впала йому до ніг і зі сльозами благала, щоб не розлучав її з чоловіком. Недовго їй довелося благати: одного її погляду було досить, щоб обеззброїти суворого дідугана, який підняв її ввічливо, сердечно до грудей притиснув й невісткою прийняв.

Полковниця Лоська, що мала з Софією щиру приязнь, отесала її з неогрецьких манер і навчила тонкощів вищого товариства. Зося завжди за це була їй вдячна і коли Лоська овдовіла, маючи у себе запис про борг брацлавського воєводи Грохольского на кількасот тисяч злотих, не знаю, за яку готівку надбаний, обіцянкою знищити цей документ, змусила воєводу одружитися з Лоською, а пізніше, коли воєвода помер, запросила її до свого дому в Тульчині і старість її, як донька, забезпечила.

За час свого співжиття з Віттом лише одного сина йому народила 1782 року в Парижі, де йшла слава про її вроду й Месьє, пізніше королем Людовиком ХVІІІ проголошений, почесті їй складав.

За кордоном і в краю, скрізь за нею зітхали, а звідси заздрість і негаразди домашні. Набридла їй надто пильна і з підозрою опіка чоловіка, то вона залишила його дім й виїхала з хорунжівною коронною Мнішковою до Стамбулу, а коли повернулася, то оселилася у Львові. Коли Вітт про її повернення дізнався, то поїхав її перепрошувати, благав вибачення давніших образ і на майбутнє обіцяв бути делікатнішим. Зм’якшила її покора чоловікова і дозволила вона запросити себе до дальшого з ним співжиття. Молодший Вітт після смерти батька став комендантом Кам’янця, але під час Конституційного сейму самовільно поїхав з фортеці, щоб побачити здобуття російським військом фортеці в Хотині. За це він був позбавлений командування Кам’янцем, яке генералові Орловському доручили, а сам до російської служби перейшов і в званні дивізійного генерала став комендантом фортеці в Херсоні.

Коли Віттова прибула до Херсону, то свого сина, католицьким обрядом охрищеного, у православ’я перехрестила. Звідти вона часто виїздила до Ясс, де розвеселяла у колі красунь Потьомкина, змученого воєнними діями.

У Яссах її застав після смерти Потьомкина Потоцький, який їхав з Відня до Петербургу. Раніше, ще коли Віттова жила в Кам’янці, то вирішила поїхати до Тульчина з візитою до вищої від себе у світі генеральші. Але Потоцька з Мнішків, дізнавшись про наближення Софії до свого столичного міста, виїхала перед самісіньким її прибуттям до сусіднього села Війтівки, подарованого їй Потоцьким, як він сказав, на шпильки. Віттова ні з чим повернулася з Тульчина.

Після її від’їзду жартували тульчинські домочадці з вчиненого їй афронту. Бенедикт Гулевич, перекладач Овідієвого «Мистецтва кохання», відомий свого часу ловелас, з цього приводу розповідав вигадану чи правдиву історію про одного вірменина з Кам’янця, який вирішив оновити фасад свого будинку і замовив намалювати голого діда з схрещеним ногами, так що його яйця на бік перехилилися. Це було очевидно й жодного коментаря не потребувало, але внизу того малюнка зробили напис: «Curvavitova» (перекривлені яйця), але у тому написі лише два перших склади curva були розміщені так, що далі йшло vittova. Потоцька з Мнішків, яка хизувался знанням латини, значення того напису до постаті діда з великим задоволенням жестами й словами передавала іншим, хто латини не знав.

Під час своїх перших відвідин Тульчина Софія, мабуть, не очікувала, що в домі, господарка якого прийняти її особисто не забажала, колись вона самовладно пануватиме. У життєписі Потоцького я описав її з ним взаємини як коханки і дружини. Коли він помер, стала його вдовою і разом з найстаршим пасинком, опікуном маєтку усієї родини, поїхала до Петербургу, щоб вирішити спадкові справи. Сперанський фальшиво доповів імператорові Олександру, що у Литовському статуті записано, аби вдова чоловіка, який з першою дружиною мав дітей, отримувала рівну частку з пасинками й власними синами не пожиттєву, але за спадковим законом. За такою пропзицією Сперанського Софія мала успадкувати восьму частину нарівні з чотирма пасинками й трьома власними синами. Пізніше імператор дізнався, що його обманули і за це Сперанський потрапив у немилість. Було видано іменний указ, за яким було встановлено для інших порядок успадкування за Литовським статутом, але Потоцька залишилася при своїй частці. Попри таке успішне полагодження своєї справи в Петербурзі, Потоцька не могла уникнути значних витрат через юридичні суперечки з другою після неї дружиною Вітта, з дому Острожанкою, якій набридло співжиття з старим чоловіком й вона поєдналася з своїм коханцем Язиковим, а тепер звинувачувала Потоцьку у незаконному шлюбі, який настав до затвердження декрету Кам’янецького консистора Вищим духовним судом. Вона твердила, що й її шлюб з Віттом, котрий ще не позбувся попереднього шлюбу, був незаконним. Говорили, що Острожанка за відмову від цього процесу отримала від Потоцької 100 тисяч рублів сріблом.

Коли мировий суд під головуванням Щежецького старости поділив спадщину Потоцького, Потоцька на ім’я своє і синів отримала половину маєтку свого покійного чоловіка. Крім того, вона стала власницею частини, виділеної для її пасинка Щенсного і усієї Немирівщини, купленої додатково для нього, де було понад 10 тисяч мужських душ. Налякана марнотратством Щенсного і покривджена його любовними пригодами, вона виправила його за кордон, узявши на себе усі його борги, що становили 30 мільйонів, і зобов’язалася платити йому до смерти по 15 тисяч червонних злотих щороку.

Невдовзі він помер біля Піренейських вод, а його місце посів Миколай Чарномський. Як уповноважений, він міг дозволяти виплату з каси, то прихопив чималу суму на доплату за гарний маєток, куплений з Чечельниччини у Тутолміна. Після такого зловживання Потоцька забрала у нього право користуватися її касою. Відсунутий від каси, він почав поволі відсуватися й від своєї пані, спорудив у придбаних землях прекрасний дім, у якому скло і бронзова віконниця кожного вікна коштували по 60 рублів сріблом. І коли закінчив облаштування цієї золотої клітки, одружився з Ярошинською.

Відтоді Потоцька насправді стала вдовою. З великою пильністю управляла вона своїм і дітей маєтком, але захворіла на рак матки й померла у Берліні, підтвердивши на собі примовку: «Хто мечем воює, той від меча й гине».

Страдницьким був кінець її життя. Берлінські лікарі відверто їй сказали, що хвороба її невиліковна, а вони можуть лише спричинити перерви у її постійних стражданнях, але чим довшими будуть такі перерви, тим більшої сили набиратимуть наступні болі. Вона жадала тих перерв якомога більше, якомога довше, а у хвилини перерв між болями складала свій заповіт. 10 тисяч мужських душ вона призначила на посаг своїх дочок: Зофії Кисельової і Ольги, зашлюбленої після її смерти з Наришкиним. 2500 душ дала синові, народженому від Вітта. А решту, що залишилася після поділу спадщини між синами, призначила на сплату боргів Щенсного.

Попри вади її авантюрного життя вона мала й добрі риси: була доброю матір’ю, господарювала вміло й без скупости, підтримувала багато нещасливих родин, своїх боржників щедро винагороджувала, а милістю до бідних могла сказати про себе: «Добре знаючи злидні, готова допомагати злиденним».

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x