«Поки не почалося...» з Борисом Юхном

Дата: 26-09-2018, 09:01

«Поки не почалося...» з Борисом Юхном
Наше
Дреди та бандани українок називалися «дрібниці» і «бинди»
Давно відомо, що мода ходить по колу. Схоже, що й на зачіски – теж. Популярне сьогодні розпущене волосся нормально б сприйнялося в часи Київської Русі, але відколи набули поширення коси, простоволосою дівчину можна було побачити лише на її весіллі. Та й то – недовго та далеко не всім. Дрібненько сплетені косички – «дрібниці» – набули поширення у ХІХ столітті серед дівчат Київщини, Полтавщини та Черкащини. На Волині і Поділлі дівчата запліталися учетверо, і ця зачіска називалася “батіжок”.

«Поки не почалося...» з Борисом Юхном

Гола, боса, але у вінку
У далеких місцевостях Прикарпаття зберігся старовинний звичай подовжувати природне волосся штучними косами з різнокольорових, найчастіше – червоних, бавовняних ниток. Нічого не нагадує? На Гуцульщині така нитка називалася «шварка», а для більшої краси на неї ще нанизувалися гудзики. Для закріплення пишноти на голові косу густо обплітали червоною вовною-попліткою або прив’язували кінці кіс на тім’ї червоною стрічкою, яка звисала до потилиці. Зачіску оздоблювали квітами, тобто «закосичували».

Для дівчат Подніпров’я у святкові дні було типовим заплітати волосся в одну косу, яка вільно звисала на спину, а в будень – у дві, що закладалися вінком. На Правобережжі і в свято, і в будень, дівчата заплітали волосся здебільшого у дві коси, які фіксувалися навколо голови, аби волосся не заважало роботі. На Полтавщині, тож частково й Черкащині, траплялося комбінування: одна велика коса і кілька маленьких.
Звичай прикрашати голову квітами – «квітчатися» – був дуже поширеним, адже більшість дівчат не мали йому альтернативи. Усілякі стрічки-банти коштували просто таки дурних грошей. Заплітаючи волосся у дві коси, дівчата обвивали його навколо голови та закріплювали за ними квіти, що справляло враження справжнього вінка. А ось їх різновилдів було чимало.

Найпростіші вінки-шнури мали вигляд тоненької яскравої стрічки, за яку заправлялися квіти. Площинні вінки робили на твердій, зазвичай картонній основі, на яку нашивалися тоненькі стрічки. Звиті вінки – найскладніша «конструкція» дівочих «головних» принад, вони мали суттєві територіальні відмінності. Так, у наших краях розмір квітів поступово зменшувався у напрямку потилиці, а, наприклад, на Поділлі квітчалися у протилежному.

Та не лише вінками прикрашали свої голівоньки дівчата. Нині вже майже забуті такі головні убори (ну нехай буде так, бо, зрештою, ніхто вже не скаже, що таке «вінок»: елемент зачіски чи щось окреме), як лопушатки, чільця, стрічки-бинди та пов’язки-бинди...
Саме оці бинди надто вже нагадують теперішні бандани: або широка яскрава смужка, або шерстяний платок, зав’язаний ззаду. Слово призабуте, та у класиків трапляється: «Біліє широка бинда гречки, і пахощі повівають» (Михайло Коцюбинський), «Внизу, між борами, химерно звивається атласна бинда річки» (Олесь Донченко).

Нашій Горпині гарно і в хустині
Зі шлюбом у житті дівчини змінювалося все, в тому числі й зачіска. Найпомітніша новація – відтепер молода жінка не заплітала волосся в коси, а зав’язувала у жгут та завивала у плаский клубок на потилиці. У ХІХ столітті на найбільшій території України повсякденна зачіска зводилася до простого закручування волосся у вузол, який потім накривався хусткою. Відтепер «засвіченому волоссю» – зась. Для заміжньої жінки ходити з непокритою головою вважалося гріхом. Тепер перед «Божим оком» й жінки, й дівчата накривають голову саме у церкві, а от незаміжнім це робити якраз і необов’язково, але спробуй-но з нашими «церковними бабушками» посперечайся... Так от, за народними уявленнями простоволоса заміжня жінка накликала неврожай, хвороби і пошесті.

З хустками теж не все було так просто. Це квадратне платове вбрання голови зав’язувалося не як заманеться, а згідно поширеній в конкретному регіоні традиції, майже «за уставом». На Слобожанщині хустку, там – платок, – на російський манер пов’язували під підборіддям. Ближче до Полтавщини та безпосередньо там, кінці хустки з першого варіанту «здіймалися» догори і зав’язувалися на маківці (згадайте гоголівську Солоху). На Київщинікінці хустки обгортали навколо шиї та зав’язували на потилиці. А на Середньому Подніпров’ї, тобто у нас, хоч й було всьього потроху, хустки в особливий спосіб ще обмотували довкруги голови, але так, щоб залишити відкритим денце очіпка.

Тут, мабуть, треба сказати кілька слів і про нього. Це чи не єдиний різновид вбрання голови заміжньої жінки, який інколи ще згадується у сільській місцевості. А були ж колись кибалка, намітка, убрус... Очіпок, він же в різних місцинах – очепок, чепець, чіпець, каптур, капор, чепак або керпа – бував «твердим» і «м’яким». Перший, уподіб шапці, шився з парчі та шовку, був на підкладці, часом утеплений і виразно прикрашався вишивкою. Другий, який ще називався «чушкою», вдягався під платове вбрання або під твердий очіпок. Варто сказати, що очіпок, який одягала молода на весіллі, виконував певну магічну функцію, був символом щастя та багаторідності.
Ну й ще таке. Все ось тут написане стосується лише сільської місцевості, бо у міщанок ще й раніше велося інакше, і лише православних дівчат та жінок.

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода