Вчителі моєї юності

Владислав Бедринець, RSS,
Дата: 5-10-2018, 13:41

Ви пробували коли-небудь вчити когось чомусь? Напевно, що так, адже якщо вже вмієте читати, то однозначно відчули на собі особливості шкільного навчання. А якось так вже повелося, що варто лише дитині сходити кілька разів у школу, як вона відразу починає шукати когось, з ким можна погратися в школу. Причому в цій рольовій грі кожному хочеться бути за головного: погримати на недорікуватого піддослідного, потупати ногами, покришити крейдою… Саме такий образ сіяча доброго і вічного чомусь найміцніше засів у головах багатьох. Чому? Це питання до психологів, ми ж спробуємо розібратися, яким ще може бути вчитель.

Свого першого вчителя знаю дуже добре, а от уроки вже призабув. Мама. Коли ми разом вчилися вимовляти букви, впізнавати тваринок на картинках, це була зовсім інша людина, ніж та, що, обійнявши, розповідала казку чи годувала з ложечки манною кашею. Вже тоді в ніжну дитячу голівку вкладалося поняття: вчитель добрий, але суворий, вчитель може не лише похвалити, а й насварити.

Пацанюки у дворі і братани влітку у селі теж бралися вчителювати над малим. Там правила гри були іншими. Іншими і вчителі. Позитивним результатом було вчасно здогадатися і не спійматися на гачок. Негативним – стати посміховиськом або й узагалі вдаритися, порізатися, обпектися тощо. Вже обтесані хлоп’яки вчили малого «колегу» основам соціалізації і правилам виживання у зграї вовченят.

Школа. Перша вчителька Любов Володимирівна. Варто примружити очі, як відразу чую м’який але суворий голос батька: «Ти повинен сприймати її як другу маму. Вона хоче для тебе тільки добра.» Ви теж так кажете своїм дітям? А він казав. А я вірив. Тому не дивно, що до четвертого класу в мене було дві мами. Шкільна виявилася зовсім іншою. Висока, струнка із гучним голосом і пишною зачіскою. Але найголовніша відмінність з’являлася тоді, коли вона починала говорити. Мова. Російська. Дивна, незвична, чужа, тверда, важка і кострубата. Як же вона відрізнялася від маминої полтавської української і навіть від таткового черкаського суржика. А ще вона так багато знала… Чому йде дощ, звідки приходить сніг, які тварини живуть в Африці, куди летять перелітні птахи… Вміла малювати, співати, була впевнена в собі і своїх знаннях. Поряд з нею ти відчував себе людиною, яка знайшла настільки міцну точку опори, що дійсно можна перевернути світ. Єдине, що не подобалось… інколи вона кричала. Переважно на інших, але страшно було й мені. А ще образливо і сердито на тих, хто не слухався. Бо як можна не слухатися Вчительку? Це ж наче плюнути в святиню чи вдарити немовля. Якщо добре подумати, то такий рівень ставлення до вчителя був невипадковим. Він дбайливо плекався в книжках, яким малий читака присвячував весь свій вільний час, підтримувався батьками і рідними. Вчитель – це живе втілення світового образу непорочності і непогрішності. Так мене вчили і так я вірив. До кінця 4-го класу.

Кабінетна система, інтенсивність навчання, крах радянської освітньої ідеології і перетворення однієї Класної Мами на багатьох «предметників» були просто катастрофою для дитячої свідомості. Виявилося, що Вчитель не знає всього. Тоді який же це вчитель? Почало виявляться, що вчитель – це людина. Так-так, саме людина. Просто людина. Яка може чогось не знати, щось переплутати, у чомусь помилитися. Його можна обманути, роздратувати, підвести. Спочатку це було до мурашок цікаво, а потім сумно. Дехто з учителів, особливо природничників, говорили неправильною мовою, філологи навпаки в точних дисциплінах розбиралися гірше за нас. А в знанні англійської… До речі, інглиш, це взагалі окрема тема.

Я добре пам’ятаю, як по закінченні 4-го класу дідусь посадив мене до себе на коліна і дістав пожовтілу від часу газету з незрозумілими написами. «Німецька!» – гордовито сказав він. «В концтаборі, я був єдиним на весь барак, хто міг її читати! Ти навіть не уявляєш, як мене поважали за це. Навіть німці!» Далі йшла сумна історія 16-річного хлопчини, якого кинули в атаку з однією гвинтівкою на трьох, полон і ув’язнення. Багато переконань і повчань, які тут наводить не варто. А варто згадати ту газету, яка до сьогоднішнього дня стоїть перед очима як символ крилатої фрази: «Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти і людина».

Фраза «Вчи, онучку, англійську, вона відкриє для тебе весь світ» стала тим мечем, який ранив моє сумління, підштрикував амбіції і змушував зубарити всі ті презенти та кляті іррегулярвербси. Найбільшим же відкриттям стало те, що виховані в радянській системі вчителі про англійську мали дуже слабке уявлення. Ну непопулярна це була мова в соцтаборі. Німецька – так, французька – будь ласка, тобто сильвупле, а мова злісних янкі… Та кому вона треба! А потім – гоп. Вікопомне рукостискання нашого генсека і їхнього президента, Перебудова і… все. Для багатьох ті події стали крахом. Для мене теж. І в першу чергу черговим крахом вчительського авторитету. А ще додайте до цього емоційні розмови на кухні рідних про те, що в них «там» все краще, ніж у нас, що наша система вся наскрізь гнила. І це казали не люди в телевізорі, а батьки. У той час, як у школі освітяни все ще змушені були розповідати про те, що комунізм – це остання ланка еволюційного процесу людства…

Нещирість, подвійні стандарти, світ поділений на «так треба» і «так воно насправді» – це основні поняття, які характеризують образ вчителя для мене в середній школі. Тепер я розумію, як непросто їм тоді було. Тоді ж, із «висоти» підліткового максималізму педагоги здавалися просто авангардом застарілої системи, який просто мріяв зламати все те молоде і прекрасне, що проростало в душі. Бурхливі 90-сті привнесли в образ освітянина ще одну деталь: поняття закону. Для нас же, напівхуліганистих підлітків із бандитського району міста, це значило ще й поняття «охоронця закону», або просто «мєнта». І вже не важливо було, чи знає щось ця людина, чи вміє і які методи використовує. Головне: здасть чи не здасть директору чи батькам спійманого «крутого чи круту» з цигаркою чи й чимось міцнішим. І знаєте… були такі, що й не здавали. Розбиралися самі. Не завжди педагогічно і інколи геть начхавши на європейську систему цінностей, але чесно, щиро і по-нашому. Отаких поважали найбільше. В таких переймали слова, звички. З таких викристалізовували в собі риси характеру. Предмети їх теж учили. В таких на уроках була тиша і порядок. А якщо раптом знаходився хтось, кому було скучно, хто хотів подражнити улюбленого вчителя, з тим розбиралися самі. На перерві. В коридорі. Чи на вулиці після уроків. Жорстко по-підлітковому. Часто навіть без зайвих слів. Щоправда без відео на ютубі, бо не було його ще тоді. На щастя.

Старші класи прийшли у свідомість із зовсім іншим образом хорошого вчителя. У передчутті майбутньої вступної кампанії до вишів цінувати у вчителях почали не особисті риси, а саме знання. Вигравали молоді душею і активні, які не лінувалися вносити щось нове в зміст уроків і стиль викладання. Ну, і звісно, куди ж без цього в 16 років, неабияке значення мала стать і зовнішність педагога. Варто лише зазначити, що на цей час більшості вже вдалося трохи оговтатися після бурхливого знайомства зі світом гормонів «дорослості» і увага нарешті перемістилася із фізіологічних статевих ознак на психологічні складові образу. Саме вчителі формували у свідомості уявлення про красиву дорослу жінку чи чоловіка, якими хотілося стати, і з якими хотілося бути.

Університет приніс із собою зовсім новий образ Учителя. Вчителя, який не виховує, але на якого хочеться бути схожим. Студент – вже не дитина. У свої майже повні роки більшість добре орієнтувалася в цьому житті і відрізняла спосіб життя, рівень забезпеченості і загальний стан стабільності положення в суспільстві шкільного вчителя і університетського викладача. Останній не напружувався, щоб внести щось комусь у голови. Він сприймався як особистість сильна і незалежна, за якою хотілося йти і рівня якої хотілося досягти. Але викладач – то тема зовсім іншої розмови, а ця вже й так надто затягнулася…

Університет був педагогічний, а тому дозволив поглянути на освіту і освітян зовсім з іншого боку. Лише тоді, коли сам трохи відчув себе в ролі вчителя і пожив кілька років із вчителькою, прийшло дійсне розуміння того, що являє собою ця праця. Неймовірно важка і незбагненно прекрасна. Стало ясно, наскільки непросто втілювати в собі всі описані вище образи і при цьому ще й залишатися чиїмось підлеглим, сином, батьком. Дійсно, мабуть, немає в світі важчої роботи за цю, але разом з тим немає і відповідальнішої, як не має і прекраснішої. Зі святом вас, любі педагоги! І дозвольте у відповідь на всі ваші численні поради і підказки дати одну свою. Який би ви образ не втілювали в життя для своїх учнів, яку б систему не запроваджували, залишайтеся людьми і залишайтеся собою, бо, як сказав хтось розумний, тільки це місце є не просто найкращим, воно є єдине незайняте, а значить єдине, де людина може досягти реального успіху.

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода