Про культурні Черкаси сталінської доби

Борис Юхно, RSS,
Дата: 5-10-2018, 19:31

Добре це чи ні, але в СРСР завжди культивувався «гармонійний розвиток особистості». Результатом такого «інкубаторного» підходу мав стати такий собі середньостатистичний фізкультурник-інтелектуал.

Ця доктрина серйозно конфліктувала із законами природи, зате цілковито вписувалася в партійне бачення виховання громадян нової формації. «Гомо совєтікуса», який би у своїй індивідуальній еволюції не заходив надто далеко у котромусь із напрямків розвитку. У такий спосіб і розійшлися західна і радянська цивілізації. Там ти сам визначався, до чого у тебе більше хисту і рухався відповідним курсом, а тут мав бути універсалом. Нехай і з посередніми результатами, але в усьому.

Ось тому-то закладів культури у нас налічувалося аж ніяк не менше, аніж закладів фізкультути. Раз-другий пробіг стометрівку, покидав гранату, а в роздягальні поділився із дугом враженнями про виставу режисера товариша Микитенка «Дівчата нашої країни», яку учора переглянув у черкаському театрі. А він тобі навзаєм – монолог про мудрість товариша Горького, який на щойно завершеному І Всесоюзному з’їзді письменників визначив соціалістичний реалізм як єдино вірний художній метод у літературі. Так і побалакали.

Про культурні Черкаси сталінської доби


У 1930-х в Черкасах працювали театр, цирк, два кінотеатри, окремо – дитяче кіно, міський клуб культури та 12 робітничих, більшість з яких мали свої кіноустановки, краєзнавчий музей, разом із тими, що при закладах та підприємствах – зо три десятки бібліотек. Цікаво, що наш дитячий кінотеатр був одним із перших у республіці взагалі і першим, відкритим у райцентрах. Сталося це 1938 року в будинку, що колись належав одному з місцевих грабарів: тепер на цьому місці обласний краєзнавчий музей. Вхід у кіно «охороняв» величезний дерев’яний Гулівер, герой радянської кінострічки 1935 року «Новий Гулівер», у якій пригоди свіфтівського героя фривільно інтерприювали на радянський лад (а «Золотий ключик» 1939-го? Карло Колодді, напевне, вмер би вдруге, коли б дізнався, що «позашлюбний брат» його Піноккіо разом із безстрашними полярниками Країни Рад вирушає на повітряній кулі в країну, де «все дети учатся в школах и славно живут старики». В СРСР, одним словом).

Ще у 1920 році в місті розпочав роботу напівпрофесійний колектив драматичного театру імені Івана Франка. Так-так, спочатку черкаські майстри сцени були «франківцями», а «шевченківцями» вони стали значно пізніше, 1939-го, коли відзначалося 125-річчя Кобзаря. Та й не вони, власне. Той театр, який ми усі знаємо, засновано у 1932 році на Житомирщині, а роком пізніше актори перебралися у Черкаси. Коли б у подробицях, то історії того дебюту, переїзду, становлення та такого іншого вистачило б на кілька сторінок, та тут лише про підсумок: в нашому місті з’явився справжній театр. Слід сказати, що його репертуар виправдовував сподівання «відповідальних працівників», які дали житомирянам прихисток. Лише «Хазяїн» Івана Карпенка-Карого випадав із контексту російської та нової радянської драматургії, зате був «в дусі класової боротьби». Рештою – нічогісінько з того, до чого був призвичаєний місцевий глядач ще з дореволюційних часів. Класичні народні вистави поступилися місцем «Розлому», «Дівчатам нашої країни», «Платонові Кречету», «Борисові Годунову», «Ворогам»... Перше офіційне пошанування майстерності акторів прийшло, до речі, з п’єсами «Вороги» Максима Горького та «Борис Годунов» за Олександром Пушкіним. У 1937 році із ними наш театр переміг у республіканському конкурсі червоних робітничо-селянських театрів у Києві...

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода