Вікно пологового

Ми не розлучалися з нею ні на добу. Ми не ночували окремо жодної ночі. За неповних три роки її життя. Я береглася, як могла, під час другої вагітності, аби не лягти на підтримку і не лишитися без неї на тривалий час. Лікарі твердили про другий кесарів розтин, а я ще подумувала про природні пологи, бо після них виписували через пару днів, а не через п’ять…
У нас усе було розплановано. Плановий кесарів – що може бути простіше. А одного вечора у мене відійшли води. І чоловік скомандував: «Краще поїхали зараз у пологовий, поки Надійка не спить, щоб встигнути завезти її до Томи». Я досі не знаю, чи зайнята була в той вечір Тома, але Надійку прийняли. Я до останнього думала, що помилилась і то були не води, і через півгодини ми заберемо Надійку назад. Але то були води…
Палата інтенсивної терапії була на другому поверсі. Там після операції я провела трохи більше часу, ніж потрібно, бо не було вільних палат, в яку б мене перевели. Мені пощастило. Одномісну палату мені вдалося отримати на першому поверсі. Із вікном, яке не має грат та широко відчиняється. Під це вікно за класикою жанру і приходили чоловік із Надійкою щодня. Бо дітям до пологового категорично заборонено. Приносили мені передачі. Чоловік піднімав мені Надійку і садив на підвіконня, і вона могла подивитися на новонароджену сестричку. А ще я могла передати сестричку їм на вулицю.
Надійка дуже любить книжки. Удома вона сідала перед нами на своєму дитячому стільчику посеред кімнати, брала до рук книжку, розгортала і вдавала, що читає: «А вовк пішов у ліс до поросят…» Одного вечора вони приїхали до мене в пологовий із маленьким стільчиком і книжкою, поставили його під моїм вікном і Надійка «читала» мамі. Я досі шкодую, що не сфотографувала ту сцену, але тоді я боялася, що поки побіжу по телефон, пропущу щось найважливіше в моєму житті. Тому просто насолоджувалася і запам’ятовувала кожну мить.
Під те вікно вони приїхали мене забирати. Передали через нього три з половиною десятки різнокольорових троянд. Надійка сиділа на підвіконні і голосно щебетала. За ці кілька днів без мене вона дуже подорослішала… І в неї з’явилась нова роль – старшої сестри. Я перестала боятись, що не полюблю нікого так, як люблю Надійку: моє серце наповнилось нескінченною кількістю любові, якої вистачить на них двох. Із цими своїми новими ролями ми їхали додому. Щоб любити одне одного наповну.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x