Свій 70-річний ювілей 11 жовтня відзначає поетеса, прозаїк, критик, заслужений працівник культури України Людмила Тараненко, яка родом зі Сміли. Про першу пробу пера, роботу змінним хіміком, видання творів за кордоном розповіла ювілярка читачам «Нової Доби» напередодні свята.
− Людмило Василівно, коли ж була Ваша проба пера?
− Я дуже завдячую своїм учителям, які зовсім ще дитину тоді підтримали й додали впевненості в тому, що зможу писати. Десь наприкінці 1 класу написала свій перший вірш, який запам’ятала на все життя: «Осінь наступила, літа вже нема. Сонце заховалось, скоро вже зима. Пташечки притихли і лісок жовтіє. Лис голодний бродить і собака виє». До слова, останній рядок народився трохи згодом (Сміється. – Авт.). Із цим віршем я підійшла до своєї вчительки Ступіної Олени Арсеніївни (навчалася у Смілянській школі №2). Тоді вчителька відвела мене до бібліотекаря, і мій вірш подали до загальношкільної газети. І того ж дня до мене підійшов познайомитися директор школи – Петро Андрійович Іщенко, тоді він сказав: «О, то в мене ще один поет росте». Саме він дав путівку у життя Миколі Тодосійовичу Негоді. У 5 класі стала переможницею Всеукраїнського конкурсу газети «Зірка», був іще конкурс на кращий вірш у 8 класі. А далі життя склалося так, як і мало скластися.
− Де навчалися після закінчення школи?
− Згодом я вступила до Смілянського технікуму. Закінчивши навчання, працювала три роки на Селищанському цукровому заводі змінним хіміком. Тоді ж узяла участь у літературному конкурсі «Сонячні кларнети», який завдяки обласній організації Спілки письменників і Валентині Коваленко відроджується нині на Черкащині, ввійшла в число переможців і відтоді почала друкуватися в газеті «Молодь Черкащини», «Черкаська правда» та інших..
− Як склалося життя далі?
− Тим часом я зрозуміла, що техніка й хімія – це дуже добре, працювала в хорошому колективі, де, крім роботи, увагу приділяли й культурному розвитку. Ми створили вокальний ансамбль, започаткували його Андрій і Василь Томіленки, баяніст Володимир Біланенко і я, яка вела конферанс у всіх виступах. Тоді ж я зрозуміла, що мені потрібна більш ґрунтовна філологічна освіта. Отож вирішила вступати до Черкаського державного педагогічного інституту на стаціонар на українську філологію. Коли прийшла подавати документи, мені відмовили, бо я працювала інженером і нічого спільного з філологією не мала. Та я не впала у відчай і пішла добиватися справедливості до ректора, виш тоді очолював Олександр Тканко. Написала заяву, у приймальні пояснила ситуацію і потрапила до нього на прийом. Ректор підписав мою заяву без жодних зауважень, мовляв, все одно не вступиш, бо ж у технікумі потрібні для вступу предмети вивчалися не в повному обсязі. Але я все таки вступила, за балами була у трійці лідерів, і так склалося, що останній іспит із історії складала саме Олександрові Тканку. Він довго мене опитував, та все ж поставив заслужену п’ятірку. Але навчатися на стаціонарі все-таки не змогла. Після роботи на такій відповідальній посаді мені було складно влитися в студентський колектив, тож після першого курсу перейшла на заочне навчання. У цей час і почалися серйозні публікації у колективних збірках, журналах.
− Здобуття нової освіти якось вплинуло на Ваш трудовий шлях?
− Ні, після заводу працювала майстром виробничого навчання у професійно-технічному училищі №8 м. Черкаси, хоча там не було нічого спільного з цукром, довелося пройти серйозну перепідготовку. А потім, спочатку інженером, а далі провідним інженером-начальником групи науково-технічної пропаганди працювала в Черкаському проектно-конструкторському інституті (потім НПО «Комплекс»). Тоді цьому інститутові було підпорядковано 226 заводів Міністерства легкої та харчової промисловості по всьому Радянському Союзу. Я організовувала представництво кращих наукових розробок на ВДНГ. Тож досить часто бувала в Москві та Києві.
− Розкажіть про той період, коли Ви очолювали Черкаську обласну організацію Спілки письменників України.
− До слова, мене обрали головою в мою відсутність. На тих звітно-виборчих зборах я не була. Микола Негода підтримав мою кандидатуру, запропоновану секретарем Спілки письменників України Володимиром Дроздом, інші письменники погодилися. Черкаська організація за той період значно зросла, набула вагомого авторитету, колектив був дуже дружний. Вдалося втілити багато проектів та провести низку цікавих заходів.
− Яким зі своїх доробків пишаєтеся найбільше?
− Не пишаюсь жодним зі своїх творів, я просто живу, просто пишу. Чимось пишатися – це така нісенітниця! Потрібно жити, як квітка під сонцем, радіти кожному дню і не порушувати ніякі моральні приписи й закони.
− Звідки черпаєте натхнення?
− Якщо людина звідкись черпає натхнення, вишукує щось, то їй варто задуматися. Можливо вона прагне до чогось, до чого душа іще не доросла. Звісно, зазвичай є якісь родзинки, поштовхи, та всі слова мають йти від душі. Але про поштовхи… У 1997 році запросили делегацію від області – від облдержадміністрації Михайла Калініченка, мене, як поетесу та голову обласної письменницької організації, заслуженого художника Тамару Гордову та надзвичайно відоме на той час тріо «Вербена» – взяти участь у святкуванні Дня незалежності у Москві, в Посольстві України. Тоді ж ми побували на могилі останнього чигиринського гетьмана Петра Дорошенка. Та коли приїхали в Ярополець і подивилися на цілком занедбану могилу, були неприємно вражені. Тож, повернувшись додому, на загальних письменницьких зборах вирішили звернутися до обласної влади з проханням посприяти, щоб все-таки упорядкувати могилу Петра Дорошенка. Це було зроблено. Дубовий хрест, до речі, роботи чудового черкаського художника Миколи Теліженка відвезли в Ярополець і встановили на могилі славного гетьмана. Тоді я написала козацькі монологи Івана Богуна, Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Максима Залізняка. Зараз уже дописані монолог Анни Ярославни і вірш про князя Святослава. Оце я вважаю справжнім поштовхом. Якщо людина творча, то вона може прокинутися серед ночі з якимись рядками в голові, або ж посеред вулиці слова починають складатися в речення. Я, наприклад, завжди ходжу з блокнотом (у мене їх кілька), записую все, що спадає на думку, а далі вже з цього «виростають» нові твори.
− Ви друкувалися у багатьох виданнях Білорусі, Польщі, Канади, Австралії. Як це вдалося?
− В Австралії у мене навіть книга вийшла − «Подароване літо». З 1992 по 1999 рік була членом оргкомітету з підготовки Міжнародного Шевченківського свята, в якій із областей воно б не відбувалося. Зустрічали делегації не лише з різних міст України, тоді дуже багато приїздило гостей, особливо україномовних письменників, із-за кордону. Знайомилися, обмінювалися власними доробками, іноземні гості давали літературні сторінки наших письменників у свої видання. Таким чином і мої твори друкувалися за кордоном. Інколи отримувала прохання щось надіслати і від зовсім незнайомих редакторів. Наприклад, багато років, завдяки літературно-мистецькому святу «Поетичний жовтень», що проводилося на Черкащині, знайома з поетом Бидгоща Стефаном Пастушевським, час від часу перекладаю його вірші, він − мої. Для письменника надзвичайно важливе спілкування, особливо з побратимами по перу. Ось так це й відбувається .
− Розкажіть про свою сім’ю.
− Маю чотирьох дітей, три доньки та сина. Зараз вони успішні люди, кожен у своїй галузі. Маю й семеро внуків. Приємно, що на ювілей прилетіла донька зі Швеції з двома внучками. У сам мій день народження прилетить також внучка із Кракова, вона навчається в Міжнародній музичній академії. Син нині працює в Ізраїлі, але, на жаль, приїхати не може. Дві доньки в Черкасах.
− Як відпочиваєте, розслабляєтесь?
− Я обожнюю сосновий ліс і море, але не потребую дуже часто бувати там. Найкращий відпочинок для мене − це гарна книжка, чашка кави і душевний спокій.
− Яку останню книжку прочитали і яка є Вашою улюбленою?
− Особливо люблю твори Сомерсета Моема, Віктора Гюго. Нині перечитую класику, цікавлюся мемуарами й спогадами відомих людей.
− Про що мрієте?
− Мрію, щоб нарешті в Україні – всі зрозуміли, особливо ті, хто при владі, що «нема кишень у труни» і на той світ нічого із загарбаного не забереш. А ще навчилися цінувати кожне людське життя. Матерям війна не потрібна. Тоді, можливо, ця країна ще зможе піднятись.
