До зупинки

Борис Юхно, RSS,
Дата: 11-10-2018, 10:58

Не вмію писати блогів. Правильніше буде сказати як казала древня бабця Василина, коли йшло опитування щодо писемності: «Бабусю, ви вмієте писати? – А хто його зна, доцю, може й вмію, ну я не пробувала».
Як я зрозумів, блоги – то такий занотований потік думок, бо не завжди й свідомості. Вихоплюй котрусь, бажано інтернет-товарну, – і гей нею крутити перед усіма, ніби то комусь цікаво.
«Мужчина, передайте за проїзд!» Гм... Ну да, совок. А як? «Пане?» Та я вас прошу, не буває панів із сотнею гривень в кишені в кращому випадку, та ще й у напханій маршрутці. Загалом помітив, що між собою панами охоче величаються дядьки зовсім не панської подоби: трохи вгашені, нацибулені, у засмальцьованих лахах, зате з пишними як у Шевченка вусами. То ніби як їх моральний реванш за всі роки, поки були товаріщами. Всім вже пофіг, а їх пре.
Товаріщі кончились, добродії не прижилися. Трясця його матері, нема прийнятної цивільної форми звернення! Жінкам трохи простіше – можуть вжити ретроградне «мужчина!» чи відповідник «чоловіче!» (але якщо «чоловіче», то далі «добрий», а ще далі якийсь локальний шкандаль), та коли ти теж чоловік – тоді трохи ніби й як не зовсім, бо свого візаві гендерно позиціонуєш окремо. Можна з’їхати на нейтральне «шановний», але ж з цього слова, якщо далі не звучить ім’я по-батькові, теж починається всякий гармидер, бо сам «шановний» – то у нас конкретний наїзд. Проблема...
Із жінками нам простіше. І нехай «пані» часто саме собою вже як компліман, бо бачиш же, що від пані там лише китайська сумочка із золотими «D&G» – офіційно прийнятно. Та й без варіантів. А загалом треба поцікавитися, як їм подобається. Що не усіх тішить «пані» – точно.
А ще загалом загаломніше – ми взагалі про них мало знаємо. Отак по молодості беремо машинку, знаємо куди вставляти ключ, та й експлуатуємо на повну котушку. Хто молодим взагалі інструкцією цікавиться? Ну змащуємо там щось і якось час від часу аби не скрипіла і не буксувала, та й достатньо. І печемо на повну далі, витримає. І тільки коли щось ламається – ти ще не добереш що і де, але бачиш чи просто відчуваєш, що «щось не так», – починаємо думати. Починаємо заглядати – що ж там за штучки і де вони – ті, до яких нам ніколи не було ніякого діла? Можливо аж тоді починаємо любити і цінувати ЇЇ по-справжньому. Так, як мало би бути давно. Буває вчасно, але буває вже й запізно.
Все, моя зупинка...

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода