Світлана Кобзар має дві вищі освіти: за першою вона вчитель, а за другою – фахівець якості стандартизації і сертифікації. У цьому напрямі й реалізовує себе вже протягом восьми років. А свою любов до дітей і креативність поєднує у хобі – анімації. Як батькам порозумітися зі своїм чадом та зробити розваги й відпочинок джерелом доходу – аніматорка розповіла кореспондентам «Нової Доби».

– Попрацювати аніматором за кордоном мені запропонували друзі. Ця поїздка була спонтанною і стала маленькою пригодою для мене, – згадує Світлана Кобзарь, яка відпрацювала у Туреччині майже півроку. – Контракт із роботодавцем зазвичай підписують на термін від 5 до 7 місяців у залежності від того, який готель бере вас на роботу. Щодо мовного бар’єру, то труднощів ніколи не виникало – переважно туристи наші співвітчизники. До міні-клуб-шефа (головного аніматора – ред.) є вимога, щоб він володів англійською і турецькою. Проте, коли потрапляєш у мовне оточення, то дуже швидко вивчаєш нову мову. Найчастіше переліт туди і назад, візу, житло і харчування, уніформу оплачує сам роботодавець. По приїзду всі аніматори мають пройти двотижневе стажування. Адже кожен готель має свою специфічну програму, яку оновлюють щосезону. Але її можуть доповнювати раз на два тижні.

Утілюють у життя цю програму дорослі та дитячі аніматори (міні-клуб). Світлана працювала ще з двома колегами у міні-клубі. Разом із дітьми вони займалися ранковою гімнастикою, аква-аеробікою, влаштовували різноманітні майстер-класи з хенд-мейду й аква-гриму та тематичні дні. Наприклад, День пірата, індіанця, мами, моря тощо. Також грали в боулінг і дартс, розмальовували фарбами одяг, їздили на екскурсії. А ввечері на маленьких гостей курорту чекала дискотека. За словами Світлани, головним джерелом натхнення та ідей для неї є самі діти.

– Ти плануєш, готуєшся, пишеш сценарій. А діти самі вносять зміни в усі плани і програми. Дуже часто, коли запитуєш у дитини, чому б їй хотілося, вона озвучить свої бажання. А нам – аніматорам – залишається лише придумати, як це реалізувати, – каже аніматорка. – Наприклад, у нас одного разу був майстер-клас із виготовлення об’ємних листівок. Я ніколи в житті цього не робила. Якось випадково побачила, як дитина клеїть їх і попросила, щоб навчила мене. І в результаті ми весь день займалися тим, що робили ці листівки спільно з батьками. До речі, непосидючих діток ми беремо собі в помічники. Адже ці дітки гіперактивні і їм важливо бути задіяними всюди. Для них це доволі відповідальна роль. Зазначу, що зараз проблема в тому, що батьки мало приділяють уваги своїм дітям. Навіть, коли приїздять на відпочинок, діти самі по собі. Тоді команда аніматорів бере на себе функцію своєрідної заміни дитині батьків, – розповідає пані Світлана.

Аніматор, за словами нашої героїні, – це універсальний солдат. Спеціальна освіта аніматорам зовсім не потрібна, вважає Світлана Кобзарь. Перш за все треба бути психологом, і тонко відчувати дитину. Друга складова – щирість. По-третє, потрібно мати хорошу фізичну форму і мати «залізні» нерви. Дитина відразу відчує, що ви нервуєтеся і почне маніпулювати, – ділиться секретами аніматорка. І, звичайно, за її словами, треба бути веселим й отримувати задоволення від того, що він робиш:
– Треба вміти «випускати» назовню свою «внутрішню дитину», тобто, бути на рівні маленької дитини. Привертати до себе увагу дітей, і найважливіше – утримати її, а це не так й легко, як здається на перший погляд. Діти дуже багато беруть енергії, але також і віддають свою вам, – переконана Світлана. – Раз на тиждень ми організовували міні-клуб шоу – концерт, що триває півтори години. Маленькі учасники активно готувалися до нього, демонстрували вокальні, акробатичні, театральні та інші номери. А вже після дитячого вечірнього шоу ми ставали дорослими аніматорами. Під час усіх паті ми обов’язково перевтілювалися у різні образи. Наприклад, героїв мультфільмів – «Сімка і Нулик», Посіпак, принцес; для дорослої анімації частіше – нечистої сили. Це дуже захоплює, адже ти водночас й організатор, і артист шоу! – із захопленням розповідає аніматорка.

Не обійшлося й без курйозних випадків, адже діти завжди дуже непередбачувані:
– Чого тільки вони не робили зі мною! І з ніг мене збивали прямісінько у басейн, випадково камінням кидали… Але коли дитина готує тобі печиво у формі сердечка, чи підходить обіймає – це все перекриває. Наприклад, – пригадує Світлана, – смішно діти поводилися, коли ми готувалися до міні-клуб шоу. Найчастіше саме там у нас траплялося найбільше курйозних ситуацій. Так, дитина могла брати участь водночас у декількох номерах, її потрібно за хвилину встигнути переодягнути, психологічно налаштувати…

Та справжнім випробуванням для аніматорки в Туреччині стала туга за рідною домівкою.
– Начебто там постійно в русі перебуваєш, спілкуєшся з людьми. Але не вистачало саме цього домашнього затишку. Ми жили у так званому «ложмані» – власники готелю мали величезну квартиру. Три кімнати – три дівчини. Ми не готувати їжі, не прибирали – все робив персонал готелю. Проте я там познайомилася із сімейною парою. Чоловік – турок, а дружина з Білорусі. Коли я ходила до них у гості, заповнювала відчуття домашнього затишку, якого мені бракувало.
Звісно, я мала певні страхи перед цією подорожжю. Але коли вже потрапила у їхнє робоче середовище, то упевнилася, що це абсолютно такі ж люди, як і ми. Головне, слідувати певним правилам. Наприклад, якщо кудись йдете, обов’язково беріть із собою робочу візу. Якщо сказано не гуляти містом після 1-ої години ночі – не нехтуйте цим. А «шукачі пригод» завжди їх знайдуть! Турки дуже добрі, дбайливі й чуйні. Жінки доброзичливі, а чоловіки – уважні. Є дуже віруючі сім’ї, у яких жінки закриті, вони в основному не працюють, в їхній родині працюють тільки чоловіки. І проєвропейські, які вже живуть за іншими законами і ходять у купальниках на пляж. Також турки – великі патріоти своєї країни. Ми якраз застали святкування Дня Туреччини, то було видно як там шанують традиції.

У Черкасах Світлана зазвичай працює аніматором у вихідні. Адже основна діяльність забирає у неї чимало часу:
– У мене проектна робота. Тобто, є проект – я працюю, а завершився – більше часу приділяю анімації. Тим більше зараз я їжджу у відрядження, постійно в роз’їздах. Аніматором працюю у тандемі з подругою: я складаю програму і вигадую розваги, а на ній – реквізит. Також мені допомагають мої батьки, які дуже позитивно ставляться до мого захоплення. Наприклад, пропонують допомогу з реквізитом. Адже вони бачать, що я від цього щаслива. До речі, цього року мені пропонували поїхати працювати до Туреччини, тільки вже міні-клуб-шефом. І я погодилася.