Перший цукрозавод в Україні був збудований у селі Трощині на Канівщині 1824 року, перший у Російській імперії механічний пісково-рафінадний – 1843-го у Ташлику на Смілянщині, а вже 1847-го на Черкащині діяло близько 40 більших чи менших цукроварень. Фірма «Рафінадний завод братів Яхненків і Симиренків» величезними партіями постачала донедавна захмарно дорогий продукт у Москву, Нижній Новгород, в усі великі міста України. Зрештою, саме в Черкасах 1854 року став до ладу найбільший рафзавод тодішньої Росії, на якому працювало 3300 робітників. Лише сотнею менше трудилося на Лебединському, що на Шполянщині, цукрозаводі. Однак слід розуміти, що ¾ таких робітників були сезонними.
Той факт, що цукор можна отримувати лише з цукрової тростини, проігнорував будівничий Сміли граф Олексій Бобринський. Європа вже практикувала цукровий буряк, тож не хотів чоловік миритися з тим, що, наприклад, 1820-го року за солодких три фунти, то десь 1 кілограм 200 грамів, йому особисто доводилося платити буквально як за теля: 4 рублі – і квит. А все тому, що цукор потрапляв до Росії з Латинської Америки через купу хитрозроблених «других рук» європейців.
Перший буряковий «млинець» Олексія Олексійовича, за усіма законами новаторства, видався гливким. Граф хоч і придбав за кордоном дороге обладнання, та в його маєтностях під Тулою буряк не визрів, не набрав потрібного процента солодкого вмісту. Бобринський перебрався південніше, до Сміли, у володіння дружини Софії Самойлової. Наново поставив перевезений завод. Закрутилося… З 1845 року із заводів Бобринського на ринок йде 240–270 тисяч пудів цукру. Його підприємства у Смілі, Балаклії, Грушківці та Яблунівці за потужністю встановлених там парових агрегатів перевершили підприємства усіх галузей Москви. Через 10 років «солодкий внесок» Бобринського до «загальноросійського столу» зростає до 2,2 мільйона пудів, що спричинює обвал цін на цукор в усій імперії: відтепер фунт його коштує 12 копійок, тобто звичний нам кілограм – близько 30 копійок. Саме стільки тоді треба було заплатити за 2,2 кілограма яловичини. Недешево, звісно, та все ж – не ціле теля з 1820-го.
Наступним новатором галузі став Василь Симиренко, представник найвідомішої в нашому краї династії науковців, фабрикантів і меценатів. Випускник Паризької політехніки, талановитий інженер-цукровик, не зупинився на удосконаленні існуючих технологій, а пішов далі. Придбав занедбану цукроварню в Сидорівці на Корсунщині та з часом налагодив там промисловий випуск улюблених ще з часів своєї «французької молодості» солодощів – пастили й мармеладу. Між іншим – першого мармеладу російського, а власне – українського виробництва.
