Дівчатко сновигало туди-сюди і як те вередливе кошенятко потрапляло бабусі то під руки, то під ноги. Жінка ніжно направляла внучку, щоб та не накоїла якоїсь шкоди. Та дівча не здавалось, то миску з водою переверне, то ложку зі столу скине або стільчик, на якому сидить бабуся, переставить в інше місце. Нарешті терпець бабці урвався. Вона сіла на стільчик, притягнула до себе малу вертуху, посадила на коліна, повернувши обличчям і промовила: «А совість у тебе є, моя дорогенька?» Дівчатко стрепенулося, уважно подивилося на бабусю оченятами кольору волошки: «Не знаю, може і є та не знаю, де лежить». Бабуся усміхнулася. «Лежить ось тут», − і ткнула пальцем дівчинці у груди. Це ще більше збентежило малу. Вона навіть відтягла светрик, щоб подивитись, де ж та совість. Але там була лише весела сова (мама називає це супермодним принтом). Напевне бабуся хоче так із нею погратися, як це часто буває, але серйозне лице змушує дівчинку і собі посерйознішати. «Совість – це коли тобі не байдуже, що скажуть твої тато з мамою, дідусь із бабусею, близькі чи просто знайомі про твою поведінку чи виконане завдання. Це коли ти турбуєшся не тільки про себе, а й про інших, коли допомагаєш, ретельно виконуєш задане. Коли отут, − бабуся знову ткнула дівчинці у груди, − завжди легко». Мала, хоч і слухала уважно, але так усього і не зрозуміла, та остання фраза, сказана бабусею, запам’яталась на все життя. І вже будучи дорослою жінкою, дивлячись на відкриту брехню можновладців, дорогезний піар, блазнювання, «кумівство», шахрайство, вседозволеність, байдужість і просто тупу дурість, питає: «Чи мають ці люди, ні – ні особи, совість? Чи не тисне їх щось у грудях, чи не задавить підлість їхнє єство?!…

Ольга Зінченко