– Їж хурму, – каже мені мама, коли я вряди-годи пожаліюся на серце, – корисно.
Хурму… Трохи кумедно, бо вона не в курсі, що на моїй кухні вже давно прописався корвалол, корвалмент і корвалтаб. Але я слухняно купляю солодко-терпкий помаранчевий фрукт і не без задоволення приймаю і ці смачні ліки. А серце посміхається, йому напевно й дійсно подобається хурма. Хоча від корвалтабу не відмовляється теж…

Воно іноді збільшується до неймовірних розмірів, не лишаючи місця легеням і не даючи дихнути на повні груди. А іноді тріпотить десь у п’ятах, мов сполоханий птах. В ці миті неймовірно хочеться жити, адже раптово починаєш усвідомлювати, наскільки ж крихке існування у цьому світі. Воно ніби піщаний палац, що всі ми так любили зводити в дитинстві на березі річки. Сидиш собі, будуєш височенні гостроверхі башти, крапаючи з пучки мокрим піском. Любуєшся тою красою, додаючи ще і ще башточок і прибудов. Огороджуєш палац таким самим піщаним муром, копаєш навколо захисний рів. Але варто вітру підняти хвилі на річці трохи вище, палац зникає, ніби й не було…

Ніби й не було? Саме зараз починаєш задумуватися про сенс життя. І починає тягнути на перечитання світової класики.
І ще неймовірно гостро розумієш про те, що варто жити тут і зараз. Бо зараз тут – і є життя, і в майбутньому саме такого «тут і зараз» вже не буде.

Чухаєш за вухом вухато-волохате щастя, дзвониш мамі, без приводу купляєш пляшку вина, печеш на вечір шоколадний пиріг…
Згадуєш про хурму… Так, і її треба порізати товстими скибками і викласти навколо шоколадної смакоти.

Іноді маму варто слухати.