Впіймати мить, або Замальовки з життя заочника-магістра

Валерія Тімергаліна, RSS,
Дата: 7-11-2018, 16:21

Вокзал. Смуток. «Фірмовий» потяг Черкаси-Львів. Фірмовість, мабуть, його у тому, що їде він просто з Черкас, а не зі ст. Шевченка. Як завжди. «Люблю» потяги. Ні, в дитинстві дійсно обожнювала їх. Була у них якась атмосфера романтики, а зараз лише драматизму. Для мене. Ціную тепер комфорт. Чи то життя тоді інше було. Подорослішала, мабуть.

Тимчасове житло. Далеко від обох корпусів універу. Будинок новий. У «новому» Львові. Періодично немає то води, то інтернету. Проте – це ж інтрига! Сьогодні не буде гарячої води чи світла? А вінець цього «затишку» – залізничний міст поруч, буквально за 100 метрів. 11 пасажирських і 7 товарних. За ніч близько 20 міні-землетрусів. Тепер я це знаю. Звикла навіть до цього.

Навчання. Трамвай. Запізнюється. Чомусь не люблю їх. Нові предмети. Незвично. Неординарно. Авторські курси. Доволі цікаві. Викладачі захопливо ділилися історіями зі своєї практики. «Вчили журналіста мислити, а не бути роботом Софією». І ми мислили. Щодня. Немає лекцій – ломка. У 10 вечора після лекцій – книжка. Дійсно, наче вступила заново. І не було п’яти років до цього. Новий старт для старого фінішу.

«Ніколи не жалкуй про своє рішення» – нове/старе правило. Проте мене нарешті в цьому переконали!

Нові відкриття. Навіть не на лекціях, а у Львові. Шостий рік. Вже шостий рік я їжджу у Львів. Не як туристка. І за весь цей час я жодного разу не була у славнозвісній опері. Дивно? Навіть не знаю, чому так склалося.

Дощить. Від житла, що орендувала на цей час, далеко й до театру. Запізнююсь. Поспішаю. Надія на гарячу воду померла останньою.

Незабаром Хеловін. Загадковість навкруг. А театр… Він і так оповитий таємницями. Це – історія. Нестриманий у вишуканості. Багато іноземців. Вони відкриті, питають щось. Багато фото. Жодних ридикюлів і вечірніх туалетів. Дзеркальний зал. Екскурсія, до якої ми «прилаштувалися». Особливо не прислухаємося, бо зачаровані красою мозаїки на стелі.

«Дон Жуан». Сучасна модерна постановка. Всесвіт вирішив, що в театр уперше я маю потрапити саме на таку несамовиту оперу, де актори кидають в один одного поп-корном, а балет танцює на каркасах у стилі лофт. І все це вони роблять у дуже ексцентричних костюмах.

Майстерня мила, бутик капелюшків, лампові кав’ярні, нішеві крамнички, реберця з «Арсеналу». Університетський парк. Зловила себе на думці, що за минулі п’ять років ні разу не гуляла там. Лише скорочувала шлях цим парком.

Саме за це я люблю подорожі. В іншому місті цікаво не побачити місцеві пам’ятки, а саме побути «у шкірі» місцевих. На три тижні зробитися львів’янкою. Адже околицями та місцевими музеями я можу погуляти й у «Гугл.Мапах». Це – мить, яку я проживаю, як жителька іншого міста. Мить, яку я не вміла ловити раніше.

Вівторок. Ранок без інтернету. Супермаркет. «Смерть в капюшоні» вибирає йогурт. Не дивуюсь. Але чогось інтуїтивно боюсь підійти, хоча мені потрібен той йогурт.

І знову смуток. День від’їзду. Вокзал. Хоча я люблю львівський вокзал. Продуманий він, чи що: є, де сісти, платформи зручні, у привокзальних кафе не сидять нетверезі «туристи». Та, мабуть, асоціюється це місце в мене все ж навіть не з туризмом, затишком, культурою… а саме з освітою. Від університету до вокзалу – мене не покидає тяга до навчання.

А смуток вже не через потяги. Позитивний. Через те, що я тепер відкрила у собі Львів.

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода