Авіатаємниці СРСР: стратегічні літаки падали в Україні

Лев Хмельковський, RSS,
Дата: 9-11-2018, 12:32

Радист-стрілець Микола Алексєєв загинув у ніч з 17 на 18 серпня 1957 року. Тієї ночі два важких стратегічних бомбардувальники Ту-16 третьої ескадрильї 184-го гвардійського Полтавсько-Берлінського ордена Леніна Червонопрапорного важкобомбардувального авіаційного полку не повернулися на базу в Прилуки. Вони потрапили у фронтальну грозу і не змогли з неї вийти.

Авіатаємниці СРСР: стратегічні літаки падали в Україні

Ту-16 був важкою машиною. Лише пального літак брав 44 тонни на 6 годин лету. Мені, старшому механікові, доводилося замовляти три 16-тонних автозаправники, щоб заповнити усі баки пальним. Сім гармат з набоями, майже 9 тонн бомб. На злеті він важив 79 тонн. А головне – літак був носієм атомної бомби. Чотири залоги чергували біля літаків впродовж місяця на спеціальному майданчику, де постійно жили і лише харчувалися у загальній їдальні, куди їх привозили автом. Такий же пункт чергових літаків був від нашого полку в Криму. На фотографії летовища в Прилуках видно цей майдачник зліва внизу.

Літаки на чергуванні мали повний запас пального й набоїв і лише чекали на привезення за сигналом тривоги атомної бомби, яку тоді називали «іздєлієм». Бомбу привозили з віддаленого і таємного сховища. Попереду йшла вантажівка, з якої озброєні вартові стрибали і стояли вздовж шляху. Потім тягач буксирував бомбу. А за ним ще одна вантажівка збирала вартових. Під літаком встановлювали шатро і далеко не всі мали дозвіл заходити за огорожу. Бомбовий відділ мав бути підігрітим, тому що бомба вимагала тепла. Близько чотирьох годин займало усе це приготування. Але увесь полк після оголошення тривоги готувався до злету сім годин, бо не мав ні набоїв, ні бомб – звісно, звичайних, фугасних. Але була ще тривога «Вихід з-під удару», коли в очікуванні ворожої ракети усі мчали до літаків і вже не звичними залогами займали місця в машинах, а лише за професійною ознакою. Залога мала шість осіб, то треба було два пілоти, два штурмани, стрільця-радиста і командира вогневих установок. Літаки терміново злітали, а тоді ми, мехніки, й усі, хто там був, наявними автами їхали навздогін з покинутого аеродрому.

Авіатаємниці СРСР: стратегічні літаки падали в Україні

Ліжка у нашій ескарильї стояли рядами – літаючі вояки, механіки, фахівці з озброєння, приладів, фотообладнання і так далі. Ліжко Миколи Алексєєва було близько від мого і я бачив, як інші радисти приносили і складали гіркою останні подарунки – шоколад і сигарети. Літаючих забезпечували за особливою нормою харчування і вони усе це мали. Біля ліжка сиділа пара батьків, які приїхали десь з півночі Росії. Мені вони видалися старими, але насправді це горе їх пригнітило, бо коли Микола мав 21 рік, то вони – по 40 з невеликим хвостиком.

У тих двох літаках не усі загинули. У передній кабіні кожного було по два пілоти і два штурмани. У задній сиділи командир гармат і стрілець-радист. У катастрофі уціліли троє з задніх кабін, усі понадстрокової служби, тобто старші вояки, які залишилися у авіації. Тіло Алекєєва не згоріло і начальство вирішило, що він теж вдало покинув літак, але потім охоплена вогнем машина спалила його парашут. Може й так було...
Напередодні усіх механіків покликали до зеленого транспортного літака Лі-2, який привіз дев’ять домовин, виготовлених з свіжої дошки.
Домовини виготовив тесля Вахмістров, який уславився тим, що написав батькам ніби його – авіатора – поранило у повітряних боях в Сирії, якій СРСР тоді надавав військову допомогу. Батьки негайно звернулися до командування з проханням надати синові відпустку й тесля опинився у непривабливій ситуації. Передовсім тому, що участь радянського війська у війні в Сирії була таємною. Літаки з Прилук літали через Чорне море до Туреччини з порушенням їхнього кордону, бо там були літаки НАТО й треба було перевірити їхню готовність. Найчастіше це завдання виконував височенний і худий майор Коровянський. На виліт брали особисту зброю.

Загиблих поховали у спільній могилі на міському цвинтарі. Коли процесія долала залізничний переїзд, у однієї з вантажівок заглох мотор і жінки заголосили, що цей льотчик, мабуть, живий. Це могло статися, бо невідомо, що поклали у домовини у місці трагедії. Недавно, коли лейтенант Осмакеску відбув покарання на гауптвахті, яка для офіцерів була в Києві, то в Прилуках його не могли дочекатися. З камери вийшов, а на службу не прийшов. Теж були тоді різні припущення. Він з’явився через місяць, бо пішов з Києва пішки. Не мав грошей на проїзд. Тепер думали, що подібне могло повторитися, льотчик катапультувався і тепер десь блукає в полях. Але чуда не сталося.
Цілим було тіло старшого лейтенанта Михайла Матінченка і начальство вирішило, що він успішно покинув літак, але не причепив свій парашут до катапульти і той не відкрився. Я випускав бойові листки і один з них був присвячений загиблому Матінченку з фотографією катапультного сидіння і не пристебнутого тросика від парашута. Мовляв, будьте уважні...

Я тоді ще писав вірші й усе пережите записав у римованій формі до нотатника. Пізніше той нотатник виявили у шафці біля мого ліжка і мені довелося пережити прикрі хвилини. Передовсім я подав заяву на вступ до КПРС, готуючись до майбутнього цивільного життя, а тепер партійна комісія відхилила мою заяву через той вірш, хоча інші патріотичні вірші я читав зі сцени під час полкових концертів, на які з міста привозили дівчат. У визначеному місці зупинялася вантажівка й охочі дівчата лізли до кузова, їхали на танці у військове містечко. Я теж познайомився з дівчиною з приміського села Заїзд і ходив до неї на побачення, але недовго, бо моя служба в тому полку перервалася.
Ось знайшов патріотичні вірші того часу. Цитую:
Все наши машины в полете.
А здесь на КП, в тишине,
Друзья состязаются в анекдоте,
Толкуют о Сирии, о войне...

Так що тема Сирії була вже у 1957 році... Я служив старшим механіком дещо незвичайного літака. Ядерний носій Ту-16 не міг долетіти до Америки і тому придумали його дозаправляти пальним в повітрі. Це було складно ще й тому, що усе обладнання дозаправки містилося під лівим крилом, а командир літака сидів далеко попереду і не бачив, що там діється. Усі команди подавав йому радист у задній кабіні. Радист був строкової служби і міг побоюватися свого командира. А ще він сидів обличчям до хвоста, а командир – навпаки, тому усе, що було у радиста лівим, у командира було правим. Одне слово, траплялися дуже прикрі непорозуміння. Літак-заправник називали татом, бо з його крила стирчала довга металева труба, а бомбардувальник був мамою, бо мав пристрій, у який та труба мала увійти і подати пальне. Такий собі ніби секс у небі на шаленій швидкості. Командири бомбардувальників скаржилися, що їм, уже втомленим майже шестигодинним летом, доводиться маневрувати, тоді як літак-танкер йде собі рівненько без турбот. Вирішили поміняти літаки місцями і зробили літак, який авіатори назвали гермафродітом. Тому що це був танкер без труби, а з пристроєм для її прийняття. Такий літак побудували і працював на ньому. Пальне за новою схемою не пішло, літак спершу був непридатний, бо не мав відділу для бомб, а потім його пристосували для освітлювальних бомб при нічному бомбардуванні. Взагалі на скидання атомної бомби вилітала велика група літаків. Але лише один з них ніс ядерний заряд. Поряд летіли літаки, які створювали перешкоди для радіолокаторів радіосигналами або розкидали металеву стружку, яка засліплювала екрани локаторів. На трасі чекали літаки-танкери.

На той час до оперативного відділу штабу шукали здібного працівника, який готував би для залог креслення трас з зображенням окремих завдань залоги. На великій швидкости ніколи читати написане, тому пілот мав лише дивитися на схему. Вибір впав на мене. Але спершу я мав відбути покарання – арешт на гауптвахті, оголошений мені раніше. Працюючи біля літака, я не міг покинути машину, а тут сталася нагода мене посадити. Справа була в тому, що механіки мали обов’язок по черзі охороняти стоянку літаків.Тобто ходити з автоматом і бути готовим дати відсіч диверсантам. Звісно, ніхто з нас не ходив, автомат з набоями лежав у будинку, де зберігали гальмівні парашути. Та приїхав якийсь протипожежний полковник і побачив під дровами біля печі того будинку мій автомат. Три доби арешту!

Коли я почав працювати в штабі, мою персону перевірили спеціальні служби і виявили, що моя мама побувала у таборі Сибіру за політчною статтею. Мене негайно перевели до іншого полку, на Кавказ. Як Лермонтова. Спершу я поїхав до Мелітополя, а звідти вже полетів у бомбовому відділі літака Ту-4 в Моздок, у Північній Осетії.

А в Прилуках наступна катастрофа літака Ту-16 сталася уже без мене. 3 березня 1967 року капітан Л. Пасинков повертався літаком з завдання, але був туман і його спрямували до Полтави. Літак знизився, зачепився крилом за будівлю і впав. Загинули усі 6 членів залоги. У 1957 році над Україною розбилися ще два літаки Ту-16 - в Криму і Стрию. Про падіння стратегічних літаків Ту-16 в Україні в інші роки я розповім наступного разу.

Авіатаємниці СРСР: стратегічні літаки падали в Україні
Авіатаємниці СРСР: стратегічні літаки падали в Україні

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода