Як важкі літаки падали в Україні

Недавно я розповів дещо про моє перебування у 184-му важкобомбардувальному полку, який базувався в Прилуках і мав призначення донести атомну бомбу до цілі, визначеної командуванням. Я розповів також про катастрофу двох літаків Ту-16 полку в серпні 1957 року.
Стратегічний бомбардувальник Ту-16 був на той час велетенською машиною, важив на злеті 79 тонн, лише пального брав 44 тонни, залога – шість осіб, тож кожне падіння такої машини було не тільки великою матеріяльною втратою, а й відчутною шкодою для населення, на голови якого несподівано падало щось таке велике й небезпечне, з гасом, бомбами і набоями.

Щоправда попередня катастрофа 1956 року в нашому полку обійшлася для Прилук без надмірної шкоди. 17 квітня 1956 року капітан А. Ю. Войтецький літав вночі з генерал-майором Григорієм Подобою, командувачем 139-ої важкобомбардувальної авіадивізії, і не долетів лише вісім метрів до початку бетонної смуги. Літак не витримав удару і переламався навпіл. При цьому загинув штурман лейтенант В. П. Бєлкин. Складність була у тому, що штурман-оператор працював у вузькому каналі, заповненому блоками необхідної апаратури. Перед приземленням він мав підніматися у найвищу точку, де був світловий купол з оргскла. Якщо він не встигав, то міг опинитися під падаючими від удару радіоблоками.

У полку про генерала Г. Подобу побутувала ще одна оповідь. Коли були на озброєнні полку літаки Ту-4 (залога 12 льотчиків), Г. Подоба виявив бажання полетіти, але про це не знали укладальники парашутів і до літака доставили їх 12 – за звичним числом залоги. У польоті сталася пожежа, треба було залишати машину, а Г. Подоба не мав парашута. Тоді наказали борттехнікові віддати свій парашут. Його сидіння було саме на вхідному люкові. Молодий лейтенант відмовився жертвувати собою заради високого гостя, а зрушити техніка з входу не могли. Довелося саджати палаючий літак на цивільному летовищі Основа в Харкові. Відтоді той лейтенант був найкращим приятелем генерала Г. Подоби.

Того ж року, 26 червня, сталася катастрофа Ту-16 у Полтаві. Літак майора Бондаренка на висоті 11 кілометрів увійшов у сильні грозові розряди. Двигуни перестали діяти. Машина швидко падала і на ввімкнення моторів часу не було.
13 липня 1956 року Ту-16 (капітан Бєлов) у Полтаві розламався від удару на початку бетонної смуги, як це сталося у квітні того року в Прилуках. Загинули двоє – лейтенант Царьов і стрілець-радист рядовий Синіцин. Отже, у 1956 році стратегічна авіація СРСР втратила лише в Україні три коштовні машини. Наступного року сталося ще три катастрофи Ту-16. Про серпневу загибель двох літаків нашого полку я вже розповів.

Ще раніше, у лютому, розбився літак майора І. Д. Дєточенка з Криму. Над Чорним морем не стало струму і двигуни стали, радіозв’язку не було. Покидати машину не було сенсу – в морі був шторм, літак не мав рятувального спорядження. Командир спрямував машину в бік Кавказу. Стрілець-радист не знав цього, покинув машину й був врятований катером, який випадково опинився в місці його приводнення. Інші п’ять членів залоги загинули при спробі приземлення машини біля Новоросійська.

2 березня того ж 1957 року Ту-16 загинув в Стрию. Майор І. Т. Хижняк повертався після нічного лету і через власну помилку врізався в гору. Неправильно подав диспетчеру висоту. Можливо, через несправний прилад. Усі шість членів залоги загинули.
1958 рік був щасливим для важкої авіації, а наступного 1959 року над Україною сталося три катастрофи Ту-16. 14 жовтня у Білій Церкві розбився літак через несправність системи управління – загинули усі шестеро. 11 листопада там же поховали ще шістьох льотчиків Ту-16, який зазнав катастрофи з такої ж причини. 8 грудня сталася катастрофа в Борисполі (майор Михайло Бабкин). Літак злітав у бік міста й на висоті ледве 50 метрів круто пішов вгору, впав на зльотну смугу й був охоплений вогнем. Загинули майор М. Бабкин, капітан С. Борисов, старші лейтенанти А. Курков і А. Бессонов, рядовий Ю. Каржевський. Вдалося врятувати командира вогневих установок Мозалевського.
У 1960 році розбився Ту-16 з Полтави. 2 березня літак капітана А. Черниша увійшов у штопор і пілотам не вдалося його врятувати. Загинули троє з шести. Не пощастило полтавцям у 1963 році, коли 13 червня капітан М. В. Зіновьєв вночі неправильно визначив висоту і літак вдарився об землю. Загинули усі шестеро.

27 травня 1965 року в Стрию залога Ту-16 поверталася з нічного маршруту в густому тумані. Коли ввімкнули посадкові світла‚ попереду виник світловий екран і командир Фомин втратив орієнтацію. Літав збив 9 щогл освітлення‚ зачепився за дерева‚ впав і був зруйнований. На щастя‚ жертв не було.

А от 3 березня 1967 року в катастрофі Ту-16 (капітан Л. Пасинков) в Полтаві загинули усі шестеро. Літак повертався до Прилук‚ але через туман його спрямували в Полтаву. Командир саджав машину в тумані. Літак зачепився за дах радіомаяка і впав.
27 липня 1967 року залоги двох Ту-16 виконували завдання з летовища в Миргороді й зіткнулися. Правий пілот і стрілець-радист вискочили на парашутах‚ інші 10 загинули в повітрі.
4 жовтня 1968 року залога капітана В. Ящукова переганяла літак Ту-16 з Прилук до Полтави й при зниженні літак зіткнувся з землею. Уцілів лише стрілець.
30 травня 1973 року в Криму впав літак Ту-16 майора Н. Шарова – відмовили навігаційні прилади. Усі загинули.
27 квітня 1988 року в Стрию майор Ю. Двоскин скоїв помилку в пілотуванні‚ літак почав падати з обертанням й врізався в землю біля Ходорова. Залога загинула.
Звісно‚ гинули літаки Ту-16 і в Росії. Причому деякі катастрофи сталися через безрозсудне нехлюйство. 28 липня 1963 року на Далекому Сході вирішили провести парад не честь Дня повітряного флоту СРСР. Над трибунами для почесних гостей у Владивостоку мали пролетіти на малій висоті у 10 загонах 30 важких літаків Ту-16. Погода була несприятливою – хмари на висоті лише 40-50 метрів над землею. Але наказ віддано і його треба виконувати. Літаки йшли до трибуни у хмарах. Машини велетенські‚ швидкість понад 1‚000 кілометрів на годину. Не дивно‚ що два літаки зіткнулися і впали. Загинули шість льотчиків: підполковники‚ майори‚ старші лейтенанти, капітан і матрос.
Літак Ту-16 споживав багато пального і навіть маючи його 44 тонни‚ не міг долетіти до США для бомбового удару. Вирішили утворити летовище на півдорозі до Америки – на полярній кризі літаки-заправники мали чекати на ядерні бомбовози для танкування пального в повітрі поблизу полярної станції „Північний полюс-6“.
Наприкінці квітня 1958 року силами Управління полярної авіації подготували смугу для приземлення літаків танкерів Ту-16 і вислали туди шість машин. Першим посадив Ту-16 на кригу полковник Герой Радянського Союзу Антон Алехнович. На кризі – торжество, урочисте віче. Але літак мав злетіти‚ щоб посадити машину підполковника Яглова. При злеті літак Алехновича зіткнувся з літаком Іл-14 керівника летів. Підсумок: два розбитих літаки на Північному полюсі. До них прилетів американський Б-24, усе сфотографував і СРСР дістав від США ноту протесту – ядерні бомбардувальники на Північному полюсі! Коли крига почала танути‚ літак пішов у воду.
Доки існував СРСР, катастрофи важких літаків Ту-16, як й усіх інших, були державною таємницею. Але люди гинули в небі і на землі. Будемо про них пам’ятати!

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x