«Поки не почалося...» з Борисом Юхном

Дата: 19-11-2018, 09:07

«Поки не почалося...» з Борисом Юхном
Про народні мірки
Відтоді, як увесь світ перейшов на метричну систему мір, люди позбулися потреби щось переводити у звичні їм мірки. Однак, у багатьох країнах англомовного світу й дотепер послуговуються старими неметричними одиницями виміру довжини, площі, ваги (особливо цим «зловживають» американці), а етноси, що мешкають «на околицях цивілізації» лічать і міряють так, як і їхні давні пращури. Власне, якщо розібратися, то відсоток суто «метричних» народів навіть у ХХІ столітті не такий вже й великий.
До таких належать й українці. Але ні-ні, та й проскочить ота «десятина» чи «пуд», не кажучи вже про повселюдні «десяток» або «пару». Пригадую, як дратувало нерозуміння «предмету розмови», коли в школі читав програмну українську класику, де суцільні «вершки», «лантухи» чи «сажені» без пояснень у зносках. А коли вже твір належав перу галичанина – щось перевести в метри чи кілограми навіть не силуйся. Міртук – то міртук, довержай – то що ж вдієш, коли автор так написав.

Праматематика
Звичні нам цифри, як і сама лічба, пов’язана з ними, за віком вжитку – малі діти у порівнянні з тими, якими користувалися нащі пращури ще з часів Київської Русі і до... Напевне, десь до гоголівських. В них канцеляристи перейшли на арабські знаки, а малоросійські поміщики, не кажучи вже про простий люд, все ще зарубки ставили й хрестики на дощечках малювали.
Звісно, найдавнішими засобами для підрахунку були пальці рук або різні дрібні предмети. Так, при лічбі на пальцях, або, як називали, «на колодочках», на одній руці було прийнято налічувати 15 колодочок з долоні та ще 15 – з інших частин цієї ж руки. З предметів використовували картоплинки, квасолинки, палички. Для економії рахунку існували числові групи: пара, трійка, п’ятка, десяток, копа. Парами лічили худобу, птицю, хатнє добро, предмети одягу; трійками – нитки у прядиві (три нитки складали чисницю), п’ятками – снопи, десятками – яйця, гарбузи, кавуни; копами – вовну, снопи, зрідка фрукти.
Зо тисячу років – тобто, чи не учетверо довше, аніж нам звично, українці використовували оригінальні способи зображення чисел. Одиниці позначалися паличками, десятки – хрестиками, сотні – кружечками, тисячі – квадратиками. Що ж до дробових чисел, то зазвичай їх передавали в усній формі: осьмушка, чверть, половина.
Для написання числових знаків використовували переважно дощечки або палички. Проте, найчастіше для цього послуговувалися одвірками, дверима, стінами, на яких видряпували рисочки або карбували зарубки. Досить поширеним засобом для позначення чисел були зарубки на невеличких дощечках, прямокутних брусках чи палицях. Такі «документи» використовували лісоруби, ремісники, крамарі, їх вели, позичаючи гроші, обліковуючи податки, засипаючи на зберігання збіжжя. В різних місцевостях України карбування мало різні назви: на Гуцульщині - раваші, на Поділлі - карбики. А у наших краях, тобто на Київщині та Полтавщині, з віддалених районів яких 65 років тому й утворили Черкаську область, знаки називалися, відповідно, бірки й цурки.
Кому не позаздриш – так це тодішнім школярам. Бо математичні дії виконувалися усно. Існували своєрідні народні назви дій: додати, докласти, відкинуть, відлічить. Поширеним був спосіб додавання, коли спочатку додавали сотні, потім десятки, а в кінці – одиниці. Множили шляхом повторного послідовного додавання. Ділення виконували, підбираючи частку послідовним повторним відніманням.
Але такі непевні арифметичні «ази» не заважали нашим праземлякам бути вправними майстрами у будівництві хат і церков, виготовленні реманенту, хатнього начиння та таке інше. Звісно, в таких справах треба було знати геометрію навіть не знаючи, що це, власне, і є геометрія. Вони впевнено використовували знання про властивості простих, ламаних та рівнобіжних ліній, діагоналі прямокутника (щоб побудувати стіни під прямим кутом), обчислювали відношення довжини кола до діаметра (за останній приймали третину довжини). Боднарі і теслярі користувалися саморобними циркулями, а чимось подібним до них – навіть прості селяни, які розписували хату орнаментами.

Розмаїття стандартів
Хочеш – ні, але колись треба було братися за загальновживані мірки. Того вимагала торгівля, господарство, судочинство і навіть обрядовість: спробуй видати дівку заміж, якщо у твоїй волості кіпа полотна удвічі менша, ніж у сусідній чи кварта горілки не така як на іншому кутку села.
Коли у слов’ян ще не було інших еталонів крім власного тіла, за одиниці довжин бралися його частини й дії, спричинені рухом цих частин. Так з’явилися п’ядь (відстань між розведеними вказівним та великим пальцями – 17,8 см), лікоть (38-48 см), ступня або шаг (довжина кроку близько 70 см), сажень («махова», між кінчиками пальців розставлених рук дорослого чоловіка – 1,76 м; «коса», від носка відставленої лівої ноги до кінчика середнього пальця піднятої правиці – 2,48 м). Відповідно вимірювалися й місткості: ковток, пригорща, жменя. Потім за стандарти почали слугувати господарсько-побутові предмети: коса, весло, відро, бочка тощо.
У ХVІІ столітті під впливом східного сусіда в Україні почали поширюватися такі міри відстані, як вершок (4,5 см), четверть (17,8 см), аршин (фактично, той самий «шаг», 72 см), верста (1,06 км). Ще років через сто російські неметричні одиниці запанували в усій тогочасній системі стандартів. З’явилася квадратна сажень (4,5 кв.м); десятина (1,09 га), квадратна верста (1,13 кв.км). Масу почали вимірювати золотниками (4,2 г), лотами (12,7 г), фунтами (410 г), пудами (16,3 кг), берковцями (164 кг). Найважче приживалися одиниці об’єму: маломісткими чарками, шкаликами й штофами тут, здається, взагалі нічого не міряли. Хіба у шинку, де кожна чарка – то 120 грамів. Четверть – це десь 210 грам, кухоль – зазвичай трохи більше літра, відро – 12,2 літра, а бочки були дуже різними: на 5, 10 або й 40 відер. У побуті частіше користувалися діжечками на 8-10 літрів.

На око дати гаку...
Загалом нові мірки приживалися довго, а потім ще пару століть існували паралельно зі звичними народними. А вони в кожному регіоні були свої.
Так, наприклад, подекуди існували доволі оригінальні міри відстані на землі: кидь (Слобожанщина), палка (Полісся), довержай (Закарпаття), що означали відстань, на яку можна було кинути камінець, грудку чи палицю. Користувалися ще кроком, або ступнею, що приблизно дорівнювала згаданому аршину. На Полтавщині, тобто й черкаському Лівобережжі, була відома така одиниця, як приг (близько одного сажня, утворювалася при стрибанні з допомогою палиці). Популярною міркою була гона, при чому розрізняли «добру гону» - 120 саженів, «середню» (80) і малу (60). Для ретельнішого обчислення землі до різних одиниць виміру додавали гаки, величина яких коливалася від четверті до цілої гони.
Українські селяни користувалися досить поширеними народними способами виміру площі земельних ділянок. За основу бралася площа прямокутника з розмірами 30х80 або 40х60 саженів. Вживалися також офіційні одиниці виміру – десятина, морг тощо. Паралельно з новими, «саженними» мірками часто використовували старі: день, опруг, різа, лан, півланок, одріз, клітка та інші. Деякі з них означали кількість витраченого часу на обробіток або кількість урожаю з площі.
При вимірюванні сипких речовин теж користувалися народними одиницями. Зокрема, зерно міряли міркою: посудиною на пуд або півпуда ваги, або лантухами, що містили п’ять пудів. На Поділлі міряли корцем, який містив вісім пудів. Урожай обчислювали копами (60 снопів), хурами та возами. На Закарпатті побутував ферділь: дерев’яна діжка на 25 кг зерна. Городину зазвичай міряли віком, а вагу сала, м’яса чи риби обчислювали офіційною мірою – фунтами та оками, які дорівнювали чотирьом фунтам.
Існували народні одиниці виміру рідини. Так, гуцули міряли молоко дерев’яними міртуками або галетами: діжечками на 6-12 літрів. Воду та горілку повсюдно міряли децями (100 г), квартами (як і кухоль – трохи більше літра), гарнцями (чотири кварти), відрами.
У ткацькій справі послуговувалися чисницями (три нитки), пасмами в 10 чисниць, півмітками в 20 пасом. Биті коноплі вимірювали жменями, повісмами в 10 жмень тощо.

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода