Я, купони і Європа

Я, купони і Європа

Днями Суспільне купони згадало. Ведуча та експерти занурилися у специфіку грошотворення незалежної України початку 1990-х. Інформаційний привід – уведення в обіг отих самих сурогатних знаків оплати. Насправді в гаманцях купони з’явилися трохи пізніше, а 14 листопада 1991 року Президія Верховної ради тільки ухвалила постанову «Про національну валюту в Україні», суто ж «купонна постанова» датована ще 9 вересня, але то вже деталі.
Тож 10 січня 1992 року в Україні ввели в обіг купони багаторазового використання. Такі собі ігрушечні гроші з трохи серйознішим захистом, ніж у грі «Монополія». Загалом сурогатам відводився рік-півтора від сили, та оберталися вони аж до вересня 1996-го.

Я, купони і Європа

Розпишуся за всіх і скажу, що попервах ми страшенно раділи новим купонокарбованцям та намагалися розраховуватися ними в самому крайньому випадку, коли старих радянських карбованців бракувало, а ходили вони, пам’ятаємо, деякий час паралельно. Але вже за рік до купонів намертво прилипло оте зневажливе «фантіки», з якими вони доміряли свій вік. Десяток яєць – 300, кіло мяса – в межах 1000, масла – 1300. Утім, бачите. А ще через рік незалежні українці були вже справжніми мільйонерами із зарплатнею під два «ляма», дарма що в доларах вона ледь кивалася між 65-70.
В той час я вчителював на Прикарпатті, у селі за 15 кілометрвів від славного містечка Калуш. Ще якісь години мав в іншому селі, вже за 7 км, та у вечірній школі. Думаю, що все разом давало мені добру сотню долярів чистого прибутку, за які однаково нічого путящого не купиш: тотальний дефіцит, підкріплений талонами. А на базарі ціни вже інакші. Пару гідних отоварок – і кінець мільйонам. Їх, однак, ще треба було виїздити, а переважно вибігати характерною пересіченою місцевістю, подекуди у зимових сутінках майже непрохідною через замети. Але в неповних 25 то ще не смертельно.

І от якось із кумом ми засиділися у колоритній калуській пивній «Під Ясенами». Слід сказати, що свіже калуське пиво (а в ті часи воно ще могло бути свіжим і несвіжим), – напій гідний максимально послідовного та шанобливого вживання., зазвичай тривалого. Дарма що подавалося воно в півлітрових банках із плямою синьої фарби на склі, аби ті слойки не цупили. Між іншим, золотавий продукт калуської броварні радував галичан ще з 1650 року, тобто набагато раніше, ніж львівської, але гідно цим фактом калушани, здається, не скористалися.
Так ось. Наступного ранку, десь о шостій, як жителі райцентру ми з кумом мали стояти під дверима райвно, аби серед перших записатися на зарплату. Потім роздовбаним «Москвичем-408» приїздив директор, забирав нас і гроші. Так тривало з місяця в місяць. Але тоді ми розійшлися за кілька годин до того, як мали зустрітися біля поважної установи, тож тупо проспали. Тому то й отримали зарплату найменшими з можливих купюр: повний паперовий мішкок від макаронніих виробів та ще кілька в’язанок в руки.
Не те щоб в школі нас розпікали. Але тоді вперше я сказал сєбє: Сігізмунд… Оте жебрацьке мільйонерство вже дістало вкрай. Далі – джентельменська угода з директором на предмет можливого повернення, квиток до Ужгорода, ваучер вартістю 15 доларів на вокзалі (замість шенгенки: Боже, як просто все було!), Кошіце, Братіслава, Прага і наступні два роки «натхненної праці» далеко від дому і диплому.

Прекрасні роки, на загал зо шість місяців з яких промайнули в Празі, а решта – в статечному і тихому навіть для Чехії містечку Рудніце-над-Лабем чи неподалік. Працювали напряму. Шеф, пан Дошек, поробив нам всі «прукази»: «поволєнє на бидленє» (бидлити – жити, чеська мова інколи просто в ступор вганяла), страхову «поіщовню», зрештою – зелений «цізінецкі пас», тобто паспорт іноземця. Стосунки з ним склалися які найприязніші. Свідомо ми його ніколи не підводили, хіба з причини незнання місцевих порядків, а тут всякого траплялося, але про ті пригоди, що точно додали йому сивини, якось іншим разом. Він ніколи не виказував, хто сам, а хто ми. Те саме можна сказати і про чехів-напарників. Може в господі на десятій рисці хтось зі старших згадував 1968-й, але без претензій. Не зразу, але зрештою ми перестали бути для них «русове». Зрозуміли, що «то не єдно».
Ще два слова побіжно. Господи (наголос на другому «о») – споконвічні чеські паби. Туди не ходять хильнути за стійкою гальбу «Крушовіце» чи «Старопрамена» і мчати далі. «Мчати» – взагалі не про чехів. І не про богемців, і не про моравців. В цьому випадку, як з’ясувалося, теж «не єдно». Там вмощуються надовго, тому офіціантки не розраховують зразу, а перед кожним кладуть папірець, на якому рискою позначають чергове замовлене пиво. У «Пігмаліоні» Бернарда Шоу один герой прохопився, що «пивні – то клуби бідноти». Як де, але не в Чехії. Празькі господи запросто відвідували і Гавел, і Клаус. От тільки за Земана не знаю. Цілком можливо, що цей суб’єкт вдома наодинці втішається «Столічною», спеціально присланою йому із Кремля.

Якраз тоді курс чеської крони до долара був абсолютно тотожним теперішньому курсу гривні до нього: 27-29. Тому-то й сьогодні інколи я підсвідомо порівнюю що і стільки коштувало «там і тоді» з «тут і тепер». В цілому виходить приблизно співставно. Єдине – в Чехії значно дешевшими, та й якіснішими, були всі види ковбас, помітно дешевшими – сичужні сири. Зате вже тоді – відчутно дорожчими сигарети, понад долар. Отримуючи за годину роботи якраз 1,3 – жаба, звісно, душила. Ну й пиво, само собою, відчутно дешевше: від 7,5 крон за «десітку» (10%) до 10 за «дванадцатку». Світле чи темне – без різниці, хоча в господах часто замовляли змішане. Все так. Одна нескладуха: чехи вже тоді мали 8-10 тисяч зарплатні (пражаки більше) і значно дешевшу комуналку. Правда, дорожчий громадський транспорт. Із ним там взагалі все не так як тут. Проїздний-«їзденку» можна придбати як на годину, так і на добу, як на один конкретний вид транспорту, так і на всі наземні крім таксі. Мені дуже подобалися їх «рихліки» (рихло – швидко, я попереджав, що мова дивна): манюні такі поїздульки з двох-трьох вагончиків, які бігали між усіма «мєстами» та «вєсніцами», хоча місто і село – поняття там доволі умовні.

Когось може зацікавити, що ж ми робили. За винятком літа 1996-го, коли я працював у фірмі «Флора-Сервіс» аж у моравському Брно на замку Шпільберг (переважно в будівельних люльках чистили від моху мури ХІV століття: рамантіка!) – будували на початковій стадії. Простіше кажучи – ламали старе. Якось під готель розбирали середину старої празької чотириповерхівки (фасади там не чіпають під страхом «на крк», тобто «на горло», тобто під страхом повної фінансової смерті, а бруківку якщо й розбирають, то каміння нумерують поштучно і потім вклаждають на місце, сам бачив) і під порогом міжкімнатних дверей знайшли кілька монет 1920-х років: тоді по трьох віках Габсбургів країна відновила свою державність. «Вскрили» ще один поріг – те саме. «Просікли фішку» та до кінця дня увесь великий будинок зачистили від дверей тотально. У ошелешеного темпами шефа з’ясували – жила така традиція…

А що ж купони, спитаєте ви? Влітку 1996-го з України надхлодили тривожні звістки: деякі товари важать менше, ніж гроші, якими за них треба розрахуватися. Жарт, звісно, бо в обігу давно перебували «купюри» з багатьма нулями. Зарплати вже 12-14 мільйонів, ціни їм відповідні: молоко – 60 тисяч, цукор – 100-110, м’ясо – 300-400, масло – до 600, копчена ковбаса – під мільйон. Двокамернихй «Норд» – 30 млн, кольоровий «Електрон» – 45 млн…
Банкіри кажуть, що купони витримали гіперінфляційний удар і зробили можливим впровадження міцної гривні. Не знаю, можливо. Вони теж люди і теж вміють говорити. 2 вересня 1996 року «фантіки» стали історією. Їх міняли по 100000 на 1 гривню, при чому суми понад 100 мільйонів обміну не підлягали, а зараховувалися на особисті вклади. Перший курс гривні до долара – 1,76…

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x