Коли до Старокостянтинова прийшла війна, я був ще маленьким. Ми жили на Заслучі, тобто за річкою Случ, за Білим млином. Мамина сестра Галина, у нас Ляля, вчила німецької мови командирів у військовому містечку і якось привела нагодувати двох дивних чоловіків. Не знаю, хто вони були, але не мене від них віяло якоюсь незбагненною таємницею війни. Можливо, це були полонені німці або втікачі з німецького війська.

Ми виїхали з міста. Ночували в сільській церкві чи школі. Потім повернулися й оселилися у невеликому шкільному будинку. Біля Білого млина радянське військо залишило вантажівку, у якої скло кабіни мало всередині дротяні сітки. Ми у ній гралися.

Ми з мамою йшли з Заслучі до міста, коли над полем розквітли білі куполи парашутів. Це було казкове видовище. Мама сказала: «Десант». Половину шкільного будинку зайняли два німецьких офіцери. Їм прислужували радянські полонені. У нас з’явилася дівчинка Люба і один з прислужників нарізав їй з кольорових оболочок кабеля намисто. Люба ніби загубилася з потягу. Ляля почала вчити мене пісні: «Еду, еду к ней, еду к Любушке моей». А нас обох вона вчила танцювати й співати: «Где гнутся над омутом лозы, где летнее солнце печет, летают и плачут стрекозы, веселый ведут хоровод». Була ще дещо старша Ніна, але її відправили в Самчики до лісничого. Взимку ми їхали до Самчиків саньми по замерзлій Случі і десь провалилися. Я випав у воду, з якої мене витягли і поім тримали в ліжку, поїли
дивним напоєм, який називали «Краплі датського короля».

Ляля працювала перекладачкою в німецьких міських установах і часто говорила з нашими німцями. Люба подобалася німцям і на Різдво один з них почастував нас обох шматочками торту. До свята вони готувалися. Метушилися, щось привозили. Потім прийшли в гості інші німці, сіли за довгий стіл і почали співати. При цьому поклали руки один одному на плечі і хиталася в такт пісні.

Ще раніше, восени, мама почала ходити за місто і приносила з лісу для мене і Люби шишки, шипшину. Ляля їй докоряла. У нас почали з’являтися бідони з солодкою мелясою, торби з крупами. За ними приходили люди з села, коли у місті бував базар. Згодом у нас оселилися два чоловіки. Один жив з Лялею, другий з мамою. Цей другий влаштувався працювати на фабрику, з якої приносив дуже гарні шматки шкіри. У ньому було щось з війська і мова російська. Був дужий, головатий. Але захворів і помер. Німці вже не жили у школі й він лежав у домовині в тій кімнаті, де раніше жили німці. На грудях мав зірку, а з ніздрів стирчало волосся і це мене дратувало.

До нас приходили міські люди, про щось радилися. Вздовж стіни на горище простягнули тонкий дріт і нам заборонили його торкатися. Я бував на горищі, коли мама й бабуся відпилювали там частини крокв на паливо, але нічого цікавого я там не бачив. Ми з мамою ходили до міста. За німців я вперше побачив кіно і не міг збагнути, звідки на екран виходять люди. Також ми були в міському театрі і дивилися «Ніч перед Різдвом». Зміст я не вловив, а зима на сцені дуже сподобалася.

Якось дорогою до міста побачив, як поліцай вів в’язня і назавжди запам’ятав його руки, зв’язані мотузкою. Іншого разу місто було у червоних прапорах і я запитав у мами, чи то наші прийшли, але вона пояснила, що у німців теж червоні прапори з білим колом. А у фюрера був день народження. Раптом з воріт вискочило авто і помчало вулицею, розкидаючи кольорові газети. Я вхопив одну. Але з іншого кінця її вхопив інший хлопчик і ми газету розірвали. Мені дісталася фотографія, на якій вояк їхав вулицею, стоячи в машині. А люди простягали до нього квіти. Мама сказала, що це фюрера зустрічали у Вінниці.

Повз Білий млин копали вулицею глибокий рів, до якого потім поклали кабель і засипали землею. Копали полонені, а понад ровом ходив озброєний вартовий. Коли рів дійшов до Случі, через річку спорудили місток і по ньому теж ходили полонені, які вчотирьох тягнули на плечах ківш, котрим черпали рів на дні річки. Я це теж запам’ятав.

Я не бачив, але розповідали, що патруль застрелив нашого сусіда з дому понад вулицею. Сусід напився, бив дружину, вона кричала. А вулицею йшов німецький патруль, який зайшов до хати і застрелив п’яного. У них також сина стратили, бо він відрізав у німецького коня шкіряний пітник від сідла. Про це говорили мама і бабуся, а я почув. Також вони говорили про те, що на головній вулиці німці повісили людей на балконі. Мені не вдалося побачити, як люди висять на балконі.

У Білому млині німці ремонтували панцерники, кузови яких були схожі на домовини. Один з них зачепив ріг нашого будинку і бабуся була незадоволена. У головному шкільному будинку поселили німецьких солдатів і вони розібрали шкільний паркан на свої ліжка.
Наші заслуцькі сусіди попришивали на одяг жовті шестикутні зірки, такі як були у німців на різдвяному столі. Потім усі сусіди виїхали десь на Нове місто, за те плесо, де зливалися Случ та Ікопоть. Якось ми з мамою йшли пішки до Самчиків повз те поселення і побачили хлопчика, якому мама віддала наш хліб. Ми пішли далі, а хлопик нас наздогнав і дав кришталеву сільничку. Мама не хотіла брати, але хлопчик сказав, що то подарунок від його мами.

У Самчиках мама кинула з греблі до річки гілочку і сказала, що вона припливе до нашого міста, бо туди прямує Случ. Я не знав, що міста і села сполучені річками. Я думав, що кожне місто має свою річку.

У місті діялося щось дивне. Усе нові війська приходили на нашу вулицю. Усе це було вкрай цікаве. Я вперше побачив автомобілі, які вживали дрова. Біля кабіни стояли довгі бачки, у яких спалювали дрова. Також приїхали італійські вантажівки, котрі не мали моторів. Просто зрізані носи. Виявилося, що мотори у них сховані у кабінах. Якось прийшов вояк і сказав бабусі, що пересидить у нас, поки німці підуть на Проскурів. Він сидів біля вікна й дивився на вулицю. Потім пішов геть. Також я бачив, як над містом крутилося дуже багато літаків і це було схоже на хмару маленьких комариків. Окремі літаки ревіли і над самісінькою землею.

Ми перейшли з школи до сусідів по той бік вулиці. Була вже зима. Вночі мама розбудила мене й сказала: «Наші прийшли». Я побачив чоловіків у ватянках й шапках, вирішив, що то партизани, які раніше до нас приходили, й пішов спати. Наші мали прийти без ватянок, у літньому одязі. Вранці Люба показала мені різні подарунки від наших і мені було заздрісно.

У місті побували французи. Я бачив, як вони йшли до міської лазні у строю, з віниками. А на річці ловили рибу й жаб. Один приніс до нас пачку рукавиць на одну руку й просив хліба. Не знаю, чи дістав. Тоді до хати прийшов старий жебрак, подивився на нас і висипав на стіл купу окрайців хліба, який йому надавали на нашій вулиці.

Через певний час приїхали родичі Люби і забрали її до себе. Виявилося, що вона зовсім не Люба. Ніна теж не Ніна, а то були діти з гетто. Також той, що помер, був зовсім не Бондаренко, а мав інше, російське прізвище і був майором. На його могилі поставили дерев’яний пам’ятничок з зіркою і дощечкою, на якій написали: «Майор Рекалов». Поблизу стояли рядком хрести на французьких могилах. А другий вояк пішов від Лялі до війська.

Тоді були могили й серед поля, де я гуляв з мамою. На одній могилі був шолом, пробитий кулею. Також було багато різних речей, залишених війною. Розповідали про хлопців, які підірвалися на мінах чи гранатах. Так загинув Коля, син нашої сусідки Євгенії Іванівни Косенко. Я теж мав чимало різних іграшок з війни, але вони були безпечні. Запам’ятався ліхтарик, у якому змінювалися кольорові скельця.

Маму призначили директоркою музею в старому замку, але досить швидко арештували на 10 років. Лялю призначили директоркою школи в село Немиринці й ми туди виїхали, але Ляля до нас не приїхала, бо раптово померла на серце. Я з бабусею повернувся з села до міста, на вулицю Юридику. Почалися люта зима й голод, бабуся померла і мене відвели до дитячого будинку імені Сталіна на вулицю КІМа, біля старого замку.

Вихователь Іван Павлович Жачек запитав, чи у бабусі були подушки й послав мене ще з одним вихованцем за ними. Ми йшли замерзлою кригою по Случі. На Заслучі ми з бабусею жили в сінях будинку однієї єврейської родини, яка прийняла нас, коли нам не дозволили жити на Юридиці. Через сіни ходила до своєї кімнати сім’я татар Ждановичів. Подушок вже в сінях не було, їх викинули до хлівця. Ми узяли дві подушки, але спершу струснули з них напівзамерзлих вошей. Я узяв маленьку карточку бабусі, яку їй зробив сусід на паспорт. Коли ми прийшли з подушками, Іван Павлович звелів мені йти до лазні у підвалі. Там стояли великі ночви, у яких вже помилися хлопці. Я заховав карточку під лавою і заліз у теплу воду. Раптом прийшли дівчата. А вони були вже майже дорослі. Дівчата роздягнулися. Я ще таких не бачив. Одна дівчина зойкнула: «Ще один тут сидить!». Вона дістала мене з води, поставила на лаву і загорнула в рушник. Домашній одяг у мене забрали і дали такий, як у інших. Бабусиної карточки вже теж не було. Почалося інше життя.

***
Варто пояснити те, що я тоді не знав. Кабель прокладали з Берліну до Вінниці, де була резиденція Гітлера. Любу звали Шеля, вона стала лікаркою і тепер живе у Санкт-Петербурзі. Ніна Карнаух насправді була Поля Гладштейн. Лісничий у Самчиках влаштував її у партизанський загін, звідки вона потрапила у Москву, одружилася і мала сина й дочку. Її вже немає. Мама ходила в ліси, щоб знайти там військових, які потрапили в оточення і потребували допомоги. І вони її діставали. Про це дбала Ляля, яка була залишена у підпіллі, тому НКВД в 1944 році не мало до неї претензій за працю в німецьких установах. Мама допомагала Лялі, виконувала її доручення, але не була підпільницею, тому її засудили.

На світлинах:
Мама і Лев перед війною.
Лев після війни в дитячому будинку.