Страшною бідою для жителів Петропавлівки Городищенського району став Голодомор 1932−1933 років. За свідченням тодішнього старшого виконавця сільської ради Демида Яковича Степанця, в селі від голоду померли близько 1300 жителів. Гортаємо зошит пам’яті, який зберігає спогади про те найбільше всенародне лихо.
Розповідає місцевий житель Василь Лукович Ружин, 1921 р. н.: «Я добре пам’ятаю, як тяжко доводилося виживати жителям села. Ходив я до школи до настання морозів босим і майже голодним. Але, як і багатьом сім’ям у селі, нам помогла вижити наша годувальниця – корова, яка була непоганою на удій. Мати невеликими кухликами ділила між дітьми молоко, робила затерушки з листя, сухих фруктів (з тих, що не встигли витрусити енкаведисти). У школі я дізнавався, що люди мерли, як мухи – бо у багатьох не було що їсти і не було корів. Але найбільше я чомусь запам’ятав те, що літо 1932 року було холодне.
Взагалі, за словами батьків, урожай зернових у 1932 році був непоганий, та масова заготівля хліба призвела до того, що переважна більшість сімей залишилась зовсім без їжі».
Продовжує розповідь Тетяна Корніївна Курінна, 1922 р. н.: «Мій батько був відомим чоботарем. Жили добре. Мали земельні ділянки в трьох частинах, інвентар для обробітку землі, дві корови, свині, птицю – усе це у нас забрали під час «добровільної» колективізації. Розібрали навіть повітку та клуню. Залишилася тільки хата. Під час голодомору по селу ходили сільські активісти і працівники сільради та забирали в людей останнє, нічого не можна було приховати. У голодовку вимерли майже всі мої рідні, і в неповних 11 років я залишилася круглою сиротою. На той час у селі траплялись випадки людожерства. Я проживала з рідним братом. Пам’ятаю, що він пішов на базар у Городище, а я варила суп із зерен мишію й пекла млинці з м’якоті стебел кукурудзи. До нашої хати прийшли голова колгоспу, голова сільради і ще один представник влади – вимагали заборгований податок. У нас крім лахміття і піджака покійного батька не було в хаті нічого, то вони забрали піджак. Голова колгоспу запитав, де мої батьки і з ким я проживаю. Я відповіла, що мати померла ще осінню 1932 року, а батько зимою. Дізнавшись, що я кругла сирота, голова колгоспу пообіцяв оформити мене в майдан (так називали будинок, куди звозили дітей-сиріт), що і зробили на початку 1933 року. В одній половині хати жили хлопці, в іншій – дівчата. Спали діти на дерев’яних нарах, а за подушку правила перебита впоперек дошка, зрізана на косячок. Спали покотом, притулившись одне до одного, щоб хоч трохи зігрітися. Нас, дітей, було до 30 осіб. З нами були кухар і вихователь. Часто нас навідували представники колгоспу. Не можна сказати, що ми голодували, навіть попадало по тонесенькій скибочці хліба. Всі діти, які потрапили до майдану до кінця 1932 – початку 1933 року, голод пережили. А от тих дітей, яких привозили зимою і весною 1933-го, вже безсилих і виснажених, нам доводилося через кілька днів хоронити. Кожної ночі помирало по кілька осіб. Їх виносили і викидали недалеко в жомову яму, присипали трохи землею. Хоронили ми самі – вихованці майдану. Нині на місці одного з масових поховань жертв Голодомору встановлено пам’ятний знак».
Посівну кампанію 1933 року проводили з дуже великими труднощами. У багатьох селян від голоду були пухлі ноги. Доводилося піднімати коней, які без кормів не мали сили стояти. Кому пощастило пережити голодомор, на все життя зберегли звичку робити запаси на чорний день.
