Необмежені

Вікторія Матвієнко, RSS,
Дата: 29-11-2018, 09:41

Доки стрічки соцмереж рясніють постами і перепостами, панічними коментарями і тролячим брудом про «воєнний_стан_подорожчає_гречка», я про буденне. Те, що між нами. Тих, хто серед нас.

Учора спостерігала просто бридку ситуацію. Із дивакуватої причинної дівчини, що телефонувала хтозна-куди, у власну реальність, кричала у слухавку: «Хеллоу! Вась-вась! Хеллоу! Ай хіе!», відверто кепкували дві дорослі жінки. Реготали, як потвори, просто гомеричним сміхом. Я не змогла змовчати, зробила гостроколюче зауваження, ледь стрималася, щоб не перейти на тон і сленг бабці на лавці. Мене підтримала ще одна молоденька студентка, сказала, що їй соромно за вдвічі старших людей. Твердолобі тітки навіть не зрозуміли «а_шо_такоє?».
Необмежені


Паралімпійський спорт, інклюзивна освіта, фестивалі творчості для «особливих»... Суспільство пафосно підкреслює, що люди з інвалідністю (тепер за законом їх можна називати лише так, «інвалід» - табу!) такі ж, як і усі. Погляньте, які ми толерантні! Але коли на навчання у клас привозять візочника, або в садочкову групу йде дитя, що дивно покрикує чи хитає головою - ввічливість і прийняття кудись пропадає. Бо куди їх, до «нормальних»?

Тіло лікують - проводять нескінченні реабілітаційні процедури, протезують і відновлюють... Словом, «ставлять на ноги». Із душевними хворобами усе не так прогнозовано. Психічні розлади коригують. Прививають базові навички в обслуговуванні себе. Але основна проблема - соціалізація. Таких уникають, відверто побоюються. І якщо «особливу» людину можна вивести «в_люди», то цих самих «в_люди» ніхто не навчає етиці, поведінковим нормам.

Батьки в дитинстві наголошували, що неввічливо розглядати, показувати пальцем чи сміятися. Але ж, відводячи погляд, врешті відвертається усе оточення. Колись на мене одним оком задивився хлопчик. Друге оченя гуляло десь у вікно. Малий посміхався. Але кривенько так, із рота потекла слина. Щось прогудів. Жінки довкола співчутливо настовбурчили брови стріхами. А я дивилася на нього і «невиховано, неввічливо» посміхалася у відповідь. Мама його теж посміхнулася. Зрозуміла, що це не насмішка, а щира відповідь малому на його радість. І її сіре, втомлене обличчя розслабилося.

Влучно сказала одна світла і розумна людина: «Колись я хотіла змінити світ на краще. Спробувала-не вийшло. Зрозуміла, що так масштабно цього досягти просто неможливо. Потрібно змінювати себе, обставини навколо себе, і надихати тих, хто нас оточує. Це все, що ми можемо зробити. Це-краще, ніж нічого.»

3 грудня ми відзначимо Міжнародний день людей з інвалідністю. Цього дня багато говоритимуть про їхні права, про легкість пересування і покращення якості життя вцілому. Але зважати на усе це потрібно щодня. І не боятися зустрітися поглядом із необмеженими. Посміхнутися. І отримати посмішку у відповідь.

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода