У моєму дитинстві не було Святого Миколая… Був Дід Мороз. Я вірила що він існує, аж доки не прийшов якогось Нового року дядя Сергій, капітан екіпажу мого батька. Я його впізнала. Він був без Снігуроньки, проте з Бабою Ягою. Так-так, саме з нею, вбрана у плаття з мішковини, щ обуло обшите кришечками від «Черкасипиво». Тааак, я розгледіла. А Снігуронька спала в автівці. Ви правильно зрозуміли, відпочивала, бо дітей-то багато, А вона – одна. Відтоді я сказала батькам: жодних дідів морозів! Клали ви до цього мені подарунки під ялинку, так і продовжуйте.
Хоча, пригадую одне яскраве Різдво з мого дитинства! Тоді Дід Мороз поплутав щось і приніс мені подарунка саме на Свят-вечір. Це був для мене скарб: поміж соснових віт я знайшла… щоб ви собі думали? Віночок! Самий справжній український аксесуар! Квіти маку і ніжних волошок були переплетені з травичкою, а позаду майоріли різнокольорові стрічки… Щастю не було меж! Хоча, досі не можу зрозуміти, яким чином у моєму радянському дитинстві з\’явилася мрія про той диво-віночок… Як моя мамуся дізналася? Де купила? Та я досі його пам\’ятаю, хоча його давно вже немає. Стрічки розторочилися…. Квіти розгубилися… А спогади залишилися назавжди. Ось і тепер я мов зараз бачу ту ялинку-сосну прикрашену скляними кулями і шишками, без «дощика», мішури і вати, бо таке прикрашання мама вважала «мове тоном», мандарини у кришталевому салатнику, мої улюблені цукерки «Стріла» та чорнослив з горішками і вершками… За вікном завірюха і холодрига та потрібно нести вечерю до хрещеної…
Миколай з\’явився у моєму житті у 2006-му, коли моїй донечці-Зірочці виповнився рік. Того грудневого вечора моя мама (Зорянчина бабуся) принесла додому маленьку лялечку- пупсика. Зірочка неймовірно зраділа, коли слухала від бабусі, що лялю передав дідусь Святий Миколай. Відтоді я почала читати вголос для донечки про чудотворця легенди і казки, а наступного року вона вже й сама лепетала «Йде до діток Миколай…»