Богдан Кулинич, футболіст:
– Здебільшого був зайчиком та сніговиком. Найбільше запам’яталися мені розповіді батьків та сестри з одного новорічного свята в садочку, на якому я просто «феєрив». Мені на той час було роки 3-4. Спочатку під час танцю сніговиків пішов у «пляс» по своїй програмі з повною впевненістю, що я роблю все правильно, а інші «сніговики» помиляються! А трохи згодом, коли настала моя черга розповідати віршик Дідові Морозові, я, мабуть, від яскравих емоцій і повного захвату від свята і свого танцю забув віршик. Проте не розгубився і швидко зорієнтувався, для чого саме я мав розповідати той забутий віршик і просто підійшов до Діда Мороза і видав з тією ж впевненістю з якою танцював перед цим танок : «Дід Мороз, давай цукерки!!!»

Галина Мазур, журналіст:
– У дитячому садочку я була сніжинкою. Але чомусь такий персонаж мені не дуже імпонував, тому у школі майже кожен Новий рік я була в образі Баби Яги. Мені подобалася ця героїня, вона була весела, грайлива, жартівлива, завдяки такій героїні я могла демонструвати усі свої акторські здібності! Я серйозно готувалася до такої ролі: шукала різнокольорові речі, робила горб, мала власну мітлу і створювала яскравий мейк.

Людмила Бордунос, заступник міського голови Черкас:
– Пам’ятаю все дитинство себе стандартною сніжинкою. У мене є старша сестра, від якої переходили «у спадок» білосніжні сукні, які щороку прикрашали новим дощиком. Якщо б моя воля, я б відмінила б на ранки оці обов\’язкові типові сукні сніжинок чи зайчиків. Краще б діти були тим, ким хочуть самі бути. Але, як зараз пам\’ятаю, один новий рік, коли дозволили в школі бути тим, ким хочемо. І мама мені пошила сукню-ялинку, яка була прикрашена справжніми іграшками. Щастя було безмежне, як і гордість за маму, що вона придумала той омріяний новорічний образ.

Олексій Юрін, поет:
– Із дитинства люблю тваринок. Тому обирав собі переважно костюми зайченят або ведмедиків. Одного разу мама вирішила бути креативною і додала до костюма зайчика «хвостик», який пришила на шорти. Ця маленька деталь зробила мене зіркою вечора.

Вікторія Гуро, психолог:
– Яскраво пам’ятаю, мені було 10 років, то був такий складний період, коли в магазинах знайти було щось дуже важко. І доводилося моїй мамі й Ба (бабусі) одяг шити чи в\’язати власноруч. То не була проблема бо швейні машинки були у всіх. Так от 90–ті і я принцеса). Шикарна блідорожева, з підкладочної тканини сукня, обшита тоненьким дощиком. Вона була розбірна ( так щоб і на наступний рік вистачило), з запасами на талії і по низу спіднички. Накидка на сукню з тюлі, яка готувалася на вікно в кухні, а корона – з жовтого картону. Для того, щоб посипати її блискітками, ми з мамою дістали з новорічної коробки побиті іграшки і подрібнювали те різнокольорове скло на малесенькі частиночки , а потім клеїли на картон. Зараз пригадую, що це був останній шкільний ранок, де потрібно було одягати якийсь маскарадний костюм. Потім були просто дискотеки. А щодо найкращого казкового образу, то це був костюм лисички. Його теж шила мама. Він був нереально крутим для мене, бо, з величезною кількістю різних яскравих деталей. Чого вартував той справжній лисячий хвостик на спідничці і желетка обшита хутром. То був останній ранок в дитячому садочку, і я за ту святкову годину двічі перевдягалася, бо всі дівчата, і я з ними, танцювали спільний таночок намистинок, а потім потрібно було швидко змінювати вбрання і вже виходити в образі лисички.