Зимові вечори на новорічні свята мають бути – темні-темні, сніжні-сніжні, морозні-морозні. Я обожнювала в дитинстві ці вечори. І не тому, що чекала на святкові дива та подарунки, не тому, що моя бабця виготовляла чи не щодня якісь смаколики, навіть не тому, що цими днями мене не водили в дитячий садок і мені не треба було цілий день чекати вечора, аби мене з того садка нарешті забрали. Просто я обожнювала кататися на санчатах. І це зазвичай було ввечері. Мій тато після роботи заходив у великий сарай, де на рудій цегляній стіні висіли мої санчата, брав їх і ми йшли на гору. Щоправда горою це було важко назвати, це був такий собі спуск, метрів десять, за зупинкою по вулиці Пацаєва, недалечко від 25-ї школи. Але взимку – це була гора, і ми ходили на неї кататися. Я не знаю, як у мого тата після цілого робочого дня вистачало на це сил, але він терпляче чекав поки я одягнуся і навіть посміхався і підмогрував, дивлячись як я, всівшись на манюній дитячий стільчик, поверх носків старанно намотую портянки (так, у ті часи ще користувалися портянками і я умію їх намотувати), натягаю валянки і топчуся на місті, аби нічого не тисло. Якщо тисне, процедура повторюється спочатку, бо портянки, то серйозна справа, як зіжмакаються, ходити буде дуже незручно. Коли із взувачкою справа закінчена, бабця в’язала мені на голову тоненьку хустинку, потім вдягалася хутряна шапка. На плечі накидалися рукавиці на гумці, вони протягувалися в рукава шуби, і так тіліпалися. Звісно не дуже естетично, але не загубиш. Останній штрих – шарф вузлом назад, так аби рот і ніс були закриті. Я завжди проти цього протестувала, але марно, мене ніхто не слухав. Або закритий ніс і рот, або на гору ніхто не йде. Звичайно я погоджувалася на закриті дихальні шляхи, але дорогою на гору обережненько стягувала його донизу, а іноді навіть перевертала, бо так красивіше. Отже після пов’язування шарфа я бігла в сіни, брала на санки спеціальну подушку, аби дупці було тепло і не жорстко і виходила на двір. Крізь шарф вдихала морозне, аж солодко-колюче повітря і захоплено дивилася на небо, милуючись розсипами зірок. Мені аж дух захоплювало від тої краси, і тато розповідав мені, що кожна зірка на небі має своє місце, а скупчення зірок рухаються небосхилом і мають власні назви. Він показував Полярну зірку і Венеру, Велику і Маленьку ведмедиць, Чумацький шлях. Він навіть розповів, що Юпітер має кільця, що складаються з дрібного каміння, а на місяці ми шукали кратери.
А потім ми їхали засніженою дорогою і в жовтавому світлі ліхтарів сніг вигравав теплими барвами і здавався розсипами коштовного діамантового піску. Мені хотілося простягти руку аби набрати жменю, але було шкода псувати ту красу. І я лише дивилася і милувалася, уявляючи себе в казкових санчатах серед чарівного міста.
Але до гірки було не далеко, тож казка швидко закінчувалася. Ввечері зазвичай на горі було купа народу. Тато підвозив мене до краю, підштовхував, і я летііііла. Це були неймовірні відчуття. Я лящала від задоволення, але в той же час не втрачала контролю над ситуацією і міцно тримала шворку, прив’язану до санчат, адже якщо вона потрапляла під полози, сани переверталися. А зважаючи на аншлаг на гірці, зверху на тебе обов’язково налетять ще кілька катальних засобів. Зазвичай так і відбувалося – утворювалася куча мала з санчат, подушок і дітей. Але ніхто не плакав, ми вставали, розбирали свій транспорт і тягли його на гору, аби знову всістися, відштовхнутися ногами і – йохоооо! Так було нескінченну кількість разів: Вгору-вниз, вниз-угору, куча мала, знову вгору, знову вниз. Аж поки тато не підходив до спуску, і дочекавшись коли я черговий раз піднімуся, показував на годиннук і казав: «Пішли додому, вже час. Завтра ще прийдемо.» І я слухняно давала йому шворку від санчат і мостилася на подушку. Я не сперечалася, бо розуміла, що він з роботи, і знала, що не надурить, тож завтра ввечері знову обов’язково буде гірка, і сніг, що сяє у світлі ліхтарів, і зірки. Тато тяг санчата, і я бачила його стомлену спину. Якось я хотіла злізти і допомогти, але він не дозволив, сказав, що так буде довше, а вдома ж нас чекають мама і бабуся. Тож я слухняно сиділа на своїй подушці і вже не роздивлялася навколо, бо очі самі собою закривалися від приємної втоми, задоволення і відчуття простого дитячого щастя.
Потім була вечірня казка з дідом Панасом і тепле ліжечко у величезній кімнаті на чотири вікна. Зазвичай я боялася вночі тих чорних вікон і тому чимшвидше намагалася заснути. Але напередодні Нового року, коли усі засинали, я вставала, аби влаштуватися зручніше посувала на підвіконні бабусині глоксинії, і вдивлялася в блискучо-білі перемети, раптом там промайне червона шапка діда Мороза. Але жодного разу так його й не побачила. І щоразу дуже дивувалася – як йому такому великому, вдавалося непоміченим прошмигнути в нашу хату, пройти сіни, веранду, вітальню і покласти під ялинку новорічні подарунки. А потім так само непоміченим піти. Дивина…
