«Динамічна біографія» Василя Мельниченка

Дата: 10-01-2019, 11:01

«Динамічна біографія» Василя Мельниченка
Авторитетний науковець, професор університету, лауреат обласної та Всеукраїнської краєзнавчих премій, відмінник освіти, якого пошановано відзнаками Кабінету Міністрів України та Міністерства освіти і науки, член президії Національної спілки краєзнавців України та очільник її обласного осередку ось уже 18 років, автор кількох книг, низки наукових праць та не однієї сотні популярних статей з історії Черкащини...

Все це буде потім. А сьогодні, по кількох днях від 70-річчя Василя Мельниченка, ми говоримо з ним про зовсім інше. Про те, що зазвичай залишається у тіні почесних звань і відзнак.

Пішов на музику, а опинився на стадіоні
– Василю Миколайовичу, Ви народилися 1 січня 1949 року. Дитинство у 1950-ті – яким воно було?
– Небагато людей нарікають на першу життєву пору. Інакшого дитинства не знаєш, тому власне здається цілком благополучним, яким би не було насправді. Мабуть, нічим особливим моє не вирізнялося.
Народився я в Мурзинцях Звенигородського району, на мальовничому Тікичі. Батько – фронтовик, тяжко поранений, і, попри те, що прожив довге життя, більшу його частину – із осколком. Правду кажучи, це він вивів мене на життєву стежину, хоча, можливо, й сам того не помітив.
Коли мені виповнилося три роки, сім’я переїхала до Звенигородки, тож підростав я там. І в школі, і поза школою, і все йшло на користь. Круглим відмінником не був, великим розбишакою теж, але в тих комунальних будинках і дворах всякого траплялося. Ковзани, лижі, м’яч: їх цілком вистачало, аби піти з дому вранці, а прийти буквально мокрому «від дозвілля» вже поночі.
Спробував якось самоорганізуватися. Переходив у всі гуртки звенигородського Палацу піонерів – від авіамодельного до хорового, хоча слух мав «домашній». Два роки музичну школу відвідував. Однак усе це – паралельно з футболом, він був поза конкуренцією. І якось я пішов на музику, а опинився на стадіоні, де мене й упіймала мати. Ну і все, за взаємною згодою сторін музика для мене скінчилася.

«Динамічна біографія» Василя Мельниченка

Юний географ
– Батько «вплинув» саме в цій історії?
– Та ні, то інше. Річ у тім, що ще до війни він дописував у районну газету, а опісля все його життя було пов’язане із місцевою пресою. Спочатку у Звенигородці, а потім його призначили редактором у Катеринопіль, і вже там понад 20 років він очолював районку. Гонорари ті – копійки, а відповідальність колосальна: фактично, тодішні керівники видань увесь час під статтею ходили. Тому й ночами на кухні батько працював, і суботами до редакції, як у будень, ходив.
Якось я йому нав’язався, та так і пішло: щосуботи – я з ним на роботу. У редакції була багатотомна «Большая советская энциклопедия», до неї я й прикипів. Все тому, що ота монументалка містила вичерпні відомості про всі країни світу. Інших джерел про них дізнатися для мене не існувало, тож я штудіював томи. Але найбільше мене чомусь цікавили карликові держави – Андорра, Сан-Маріно, Монако, Ліхтенштейн. У голові не вкладалося – як то так, що справжня країна менша за твою область і навіть район. Перемальовував карти, запам’ятовував демографічні й економічні дані. Якби мене хтось запитав «навіщо?», я б точно не відповів.
А найбільшим покаранням за якісь домашні чи вуличні «пригрішенія» було те, що мати, «інтенсивний домашній педагог», просила батька не брати мене із собою до редакції, натомість знаходячи якусь роботу вдома.

– То це захоплення якось вплинуло на майбутнє Василя Мельниченка?
– Ще й як вплинуло, буквально доленосно. У 1964 році я переміг в обласній олімпіаді з географії, побував на республіканській у Києві – до цього моя «практична географія» зводилася до кількох поїздок межами району та однієї великої подорожі залізницею від Ватутіно до Звенигородки. А тут – Київ, університет! Можливо, що надлишок емоцій і завадив мені виступити на республіці трохи краще. Та однаково – нагородили поїздкою у карпатський туртабір. Але... Збір був у Черкасах, на станції юннатів отут за трикотажкою, – і так сталося, що дістатися на пункт зі Звенигородки я вчасно не встиг. Мало не плакав, чи й було... Та все обернулося якнайкраще: замість Карпат мене відрядили до туртабору на Азовському морі. Тож, як би не було, – географія віддячила найяскравішими враженнями.

Несподіване рішення
– А що з футболом?
– Грав за юнацьку команду звенигородського «Спартака» у півзахисті та нападі. «Догрався» до третього місця на першості області серед юнаків, а кілька хлопців з нашої команди згодом стали відомими футболістами. Діло було серйозне: теплої пори приїздили в Черкаси і грали на стадіоні Рафзаводу, взимку найчастіше у Смілі на «Юності». Багато чим завдячую цій командній грі, в якій ціняться такі якості, як воля до перемоги, почуття згуртованості і взаємовиручки.

– Одначе футболістом Ви не стали. Та й географом, як я розумію, теж. То як же воно склалося – тієї вкрай відповідальної життєвої пори, коли ще не надто мудрі юнаки змушені мудро та далекоглядно визначитися з професією?
– Та ні, географом я таки став! Школу закінчив добре, і, до слова, що то була за наука саме того періоду – старші люди знають: й кролеферму при школі ми мали, й жолуді збирали, й кукурудзу ламали, й автосправу вивчали... Уроки, гуртки, стадіон, турпоходи... Дотепер дивуюся, як тодішнім школярам на все вистачало часу і сил. Тож 1966 року експерементально випускалося зразу два класи, 10-ті та 11-ті: якось мені всю дорогу випадає опинятися посеред «русла реформ». Абітурієнтів – ціла армія. За рекомендацією знайомого вчителя зібрався було на геофак до Одеси, та не склалося, не буду вже про причину. Потинявся трохи, та й кажу батькові: поїду до дядька Івана, – то брат матері, – в Кокчетавську область на цілину. Мати була тоді в Черкасах у сестри, яка навчалася в інституті. А батько – ні «за», ні «проти». Вочевидь, такий поворот його збентежив.
Зв’язав я вузла – підходящої валізи ми не мали – дочекався попутки на Черкаси, перекинув те добро через борт, і все: прощавай, Звенигородко! Виїхала машина на гору, все місто – як на долоні, а мені аж зашкребло усе зсередини...

– То мати відпустила?
– Розмову з нею переповідати не буду, але скінчилося все тим, що відрядила вона нас із сестрою по валізу. Купили у «Воєнторзі» – не отого прямокутного чемодана із оббитими металом кутами, а модернову таку, на блискавці. А вже увечері я сидів у поїзді «Одеса – Москва», бо до Казахстану можна було потрапити лише через столицю. Отам мене вже добряче теліпнуло: ризик – штука в житті теоретично потрібна, але практично аж піднебіння пересохло. Я і чемодан, а далі – хто зна.

– Можу уявити. То що столиця, а головне – далі?
– Столиця – мурашник. Мабуть для якогось режисера я б став непоганим матеріалом для комічної сцени «провінціал у Москві». Та нічого, зорієнтувався, дав дядькові телеграму – «Виїхав карагандинським зустрічайте». Через три доби він мене зустрів. Похвалив, що я попередив, тільки, мовляв, непогано було б вказати, яким карагандинським, бо їх п’ять і в очікуванні він уже очманів, а радгоспівська вантажівка – вона ж техніка казенна.
Ой, та що переповідати у подробицях. Розібрався: у Кокчетаві тільки базові літфак та фізмат, а геофак найближче аж у Петропавловську, за 340 кілометрів. То такий клин на півночі Казахстану, що врізається в Росію між Челябінськом і Омськом. Поїхав, там у дядькової дружини двоюрідна сестра жила, то можна сказати – пощастило. Трохи поквартирував у будинку барачного типу, бо було в родині п’ятеро дітей і чоловік, а потім, на час вступу, – у гуртожитку. Іспити склав успішно, але не без кумедного епізоду, завдячуючи якому, добре всім запам’ятався. Відповідаю без підготовки, аж помічаю – члени комісії переглядаються, посміхаються, але не зупиняють. Думаю – щось із моїм одягом негаразд, але виявилось – я непомітно для себе перейшов на українську. А вони – «продолжайте-продолжайте, мы понимаем!»
Після першого курсу думав перевестися в Україну, та де там – студентську братію не покинеш. На роботу поїхав у Кокчетавську область: улітку +40, зимою –40, але порівняно зі службою то ще був рай земний.

«Динамічна біографія» Василя Мельниченка

Під напалмом
– Куди ж, у такому разі, Вас занесло?
– Приволзький військовий округ. Шихани-2, окремий дослідно-випробувальний батальйон хіміко-радіаційного захисту. Щодня в протигазі. На спеці – у багатьох кров з носа, піт очі виїдає, а зимою сльози під очима замерзали від холоду. І не знімеш. Річ у тім, що на цьому надсекретному об’єкті випробовували хімічну зброю.
Собаки, мавпи по квадратах, а їх або з літака, або снарядами «обробляють» отруйними речовинами. Солдати спочатку розвозили тварин по точках, потім збирали і доправляли в інститут хімічної оборони для вивчення характеру вражень.
Напалм бачив у дії. Спеціально збудоване бутафорне село, але вантажівки справжні. Ми спускаємось в укриття, а над нами з вогнеметів гатять. Проходила хвиля – від машин залишалися самі вогнетривкі рештки карбюраторів. 1973 рік – це ж війна Штатів у В’єтнамі: американці застосовують напалм, і ніхто не знає, що десь у нас той напалм теж випробовують.

Портфель, повний валідолу
– Справді жах – що фізично, а що й психологічно. Але ж усе скінчилося, і почалася мирна праця на ниві вчительства?
– Так, повернувся додому аж через сім років. Міг гуляти три місяці, але понудився тиждень та й пішов до школи. Все склалося, була вакансія вчителя, але з 1 серпня. Тож улаштувався лаборантом і взявся за обладнання кабінету й географічного майданчика – добре писав шрифтами, та й карти малював непогано. Допомагав діду Гивовичу. То був такий шкільний майстер-універсал. Одна біда: дід усю дорогу мовчав, спочатку я подумав, що він німий. Аж за тиждень почав говорити. Питаю його: «Гивовичу, чого ж ви скільки днів мовчали?» А він і відповідає: «Мені два місяці щодня когось нового у поміч присилали, ніхто довго не затримувався. А ти – друге діло, вже оно скільки крутишся тут, то можна й поговорить».

– Як Ви опинилися на посаді у комсомолі?
– Робота у школі для мене не обмежувалася уроками. Кіноустановку освоїв, стінгазету випускав, з хлопцями у футбола грав. Одним словом – був може трохи нетиповим вчителем. Скінчилося тим, що на комсомольській конференції мене обрали другим секретарем райкому комсомолу. Опікувався політосвітою, військово-спортивними іграми, культурно-освітніми заходами, разом із першим секретарем вибивали нову техніку для звільнених у запас хлопців-механізаторів, організовували дозвілля молоді – роботи завжди було з головою. Мабуть, справлявся, бо невдовзі запросили в обком комсомолу: спочатку – заступником, потім – заввіділу пропаганди та культурно-масової роботи.

– Ви абсолютно відверто говорите на тему, якої чимало посадовців нині уникають. Так, ніби усі вони народилися у незалежній Україні і з комуністичним минулим їх нічого не пов’язує. Не соромитеся цієї сторінки власної біографії?
– Часи, у яких живеш, не обираєш. Мені була цікавою робота з молодддю, радів її гарним результатам, страшенно переживав невдачі. Жодних матеріальних зисків окрім зарплати з того ніколи не мав, тому коли система рухнула, залишився ні з чим, коли ж по-правді – якісь місяці із сім’єю просто бідували. Після комсомолу, вже в партії, був інструктором обкому і теж «вів культуру». Партійний куратор мистецьких закладів та творчих спілок – то портфель, повний валідолу. Найбільше клопоту додавали організація літературно-мистецьких свят, концертів, виставок, під час яких завжди виникали якісь непередбачувані ситуації (тут Василь Миколайович розповідає пару бувальщин не під диктофон).

«Динамічна біографія» Василя Мельниченка

«Это ваша девочка, да?»
– На початку січня завжди переглядаю календар ювілейних дат конкретного року, то зауважив, що у червні 2019-го виповниться 100 років з дня народження Івана Лутака. Власне, днями у січні ще й 10-річчя з дня його смерті. Це далеко не абихто в історії області, а Ви ж із ним працювали. Маєте якісь власні «штрихи до портрета» Івана Кіндратовича?
– «Працювали» – надто гучно, я ж був усього лише інструктором, яких багато. Щоправда, в часи перебудови ще й другим секретарем Кам’янського райкому, звідтіля до Черкас мене повернув вже Олександр Ружицький. А Іван Кіндратович...
Видавався стриманим, аби не сказати сухим, завжди мобілізованим на результат, феноменально обізнаним з будь-яких питань, які стосувалися області. І при тому на зустрічних курсах завжди вітався за руку, кожного називав по імені-батькові і тут, і в районах.
Якось ми з дружиною та зовсім ще маленькою дочкою гуляли в дитячому парку, бачу – Іван Кіндратович назустріч. Підійшов, може, навіть не знаючи, що казатиме наступної миті. «Это ваша девочка, да?» – питає. Кажу, так і є. Він: «Вы гуляете, да?» Я просто підтвердив, бо й сам трохи розгубився. Лутак констатував, що це дуже добре, побажав нам всього хорошого і пішов собі далі. Ну так, епізод – міг би й не підходити, спілкування поза роботою і не про роботу не було його сильною стороною, але ж підійшов.
Раз на місяць кожен інструктор уночі чергував у першій приймальні. То я вивчив незмінний розклад Лутака: о 20:45 він виходив з кабінету, забирав пресу та пачку «Столичних» із блоку. Всі знали, що о 21:00 він дивиться програму «Час», а десь близько 23-ї години чекай дзвінка із вказівками: «Вы мне, пожалуйста, на 8 пригласите Сокоренко, на 8:20 – Чепурного» і так далі. Міг подзвонити й уночі. Коли Лутак відпочивав – загадка.

«Динамічна біографія» Василя Мельниченка

Кореспондент з оголошень
– Тож – серпень 1991-го. «Ваші дії»?
– Він застав мене у відпустці у Катеринополі. Мати, проста жінка, побачила по телевізору «Лебедине озеро» та й каже: «Ти, синку, мабуть, збирайся на Черкаси, бо щось воно не те».
Приїхав, а тут дзвінок від Ружицького, просить вийти на роботу. Я йому кажу, що маю ще 10 днів відпустки, а він – потім, мовляв, догуляєш. То це я й досі ту декаду догулюю.
І восени 1991-го я пішов шукати роботу. Батько хворий, дитина в початковій школі, росте ж, а вдома буквально злидні. Не відчепив я від поїзда застою собі якогось вагончика, навіть подумки не припускав оборудок.
Обдзвонював (найчастіше – з автомата, щоб дружина не чула) колишніх колег і знайомих, навідувався інколи в установи, але ж – хто справді нічим не міг допомогти, а хто й демонстративно не хотів знатися із «партократом».
І якось, вже вкрай морально і фінансово спустошеним, зайшов я до редакції газети «Черкаси» (пізніше – «Місто») в художньому музеї. Там – Владислав Кирей і Тетяна Шадріна. Слово по слову, Владислав Федорович і каже: «Є в нас вакансія кореспондента з оголошень, але ж ти, мабуть, не підеш». Не знав він моєї ситуації. Тож так я став рекламним менеджером у газеті. І сам собі трохи здивувався, бо діло пішло краще, аніж я міг сподіватися. Ще й ескізи для кліше рекламних оголошень малював, бо, як казав, трохи умів тримати олівця в руках.
Згодом по цій же лінії мене запросили на телебачення. Не забуду, як із Іваном Лебедем, а він ще старший, прийшли на телецентр «Промінь» у «Дружбу народів». Там – зовсім молоді хлопці в домашніх капцях, пес якийсь студією тиняється... «Володя, шо ти за чуваків привів?» – перше, що ми почули на свою адресу від якогось удвічі молодшого від нас технаря. Але нічого – спрацювалися.
А далі, як колишнього «апаратчика», Володимир Соколовський запросив мене у міськвиконком помічником. Працював я там із Марксом Літовським. Наскільки спокійна, ніби як приємна в усіх значеннях робота, настільки й статична та нудна. Зрештою, набридло наодинці потроху тупіти.
І якось 1993-го у справах я зустрівся із Олександром Перехрестом і Анатолієм Чабаном. Вони й запропонували піти в педінститут... асистентом. Власне, тоді для мене й скінчився період невизначеності. Пройшов усі факультетські щаблі: вступив до аспірантури, захистив дисертацію, став доцентом, професором, працював заступником декана, завідувачем кафедри, деканом, директором навчально-наукового інституту... Тепер просто професор кафедри. І так вже 26-й рік…
Озираєшся назад – а таки «динамічну» маю біографію. Отут, у популярній серед черкащан «Новій Добі», щойно подумалося, бо іншим часом немає коли озиратися.

– Щиро вдячний Вам за це відверте інтерв’ю і з ювілеєм!

Спілкувався Борис Юхно


«Динамічна біографія» Василя Мельниченка

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода