У грудні минулого року та січні цього «Нова Доба» публікувала «Велику Новорічну історію». Та історія скінчилася разом із радянськими часами, і аж дотепер мені навіть на думку не спадало повертатися до теми. Не з цієї причини – наче як після Союзу «всьо пропало». Просто у 1990-ті й далі свято Нового року стало зовсім інакшим, а головне – в іншій країні. Це як продовження фільму, в анонсі другої частини якого через дефіс пишеться «2».
1990-ті… Лихі чи ні – тут вже кожен сам собі відповість, але що шалені, то точно. Вони перевернули наше життя з ніг на голову – а хтось скаже, що навпаки, і теж матиме рацію – але таке відчуття, що ми все ще намагаємося зафіксуватися хоч в якомусь положенні. Із Союзом навіки попрощалися, Заходу повноправними не потрібні, у самодостатності поки що безпорадні. Однак – вони були, «святково-екстремальні» новорічні 1990-ті…
Січневі рефлексії
Минає пора Новоріччя. У нашій традиції вона значно триваліша, аніж календарні «з 31-го на 1-ше». І навіть не тому, що святковий цикл розпочинається від Миколая, а триває допоки здоров’я вистачить.
Просто… Ну як би це. Чимало нас ще із союзних часів звикли, що Новий рік – то такі ритуальні танці з бубоном на півмісяця щонайменше. Задовго до свята треба подбати про стіл, бо майонезу чи горошку за дефіцитами і чергами не купиш. Треба пошити чи дістати дитині костюм на ранок, це краще ще у листопаді зробити. Подарунки бажано тримати в голові завжди – де що підходяще на полиці магазинів викинули, хоч би й посеред літа, не відкладай на потім, бо наступного разу удача може й не посміхнутися. А півмісяця – то на таке, про що раніше не подбаєш. Треба відправити вітальні листівки, бо хто зі знайомих у Тюмені чи Нижнєвартовську – тому хоч і 1 числа, потім потроху ближче до «європейської частини», а після 20-го вже не факт, що вчасно дійде хоч би й у Полтаву – пошта перевантажена. Власне, після 20-го бажано самим собою зайнятися: жінкам записатися до перукарки, переміряти вбрання, раптом що – підігнати. Чоловікам у бані старий рік провести, бо після «Іронії долі» то як само собою.
Одним словом, хоч більшість з переліченого давно не актуальне, «рефлекс» залишився. Подумалося: а може перебільшую? Попитав тих, хто пам’ятає «ще ті» Нові роки. Та ні, знайомі респонденти «40+» підтвердили, так і є: з початком грудня майже кожен «організм» самочинно перелаштовується на особливий режим. Не те аби так вже й святковий, але справді особливий.
Ще й колеги-медійники накручують. Зараз почнеться… Старі фільми, статті з різними назвали під спільним знаменником – «як зустрічали Новий рік в СРСР» та звідкіля на столах взялися олів’є і шуба… Сам люблю поворушити ці теми. Вдихнути, так би мовити, запах холодних зелених гілочок щойно занесеної до хати сосонки. То з дитинства…
А знаєте, вже ж і після Союзу ліс років за плечима і кожен ми якось, та й зустрічали. Тож можна починати згадувати і їх, «незалежні»…
Ціна святкового питання
Тут не зайве буде сказати, що після закінчення істфаку я рівно на всі 1990-ті залишився на Прикарпатті. Відповідно й майже усі Нові роки зустрічав там. І порівнюючи їх із «нашими», ще раніше мав нагоду переконатися, що галицькі зимові традиції сильно відрізняються від подніпровських. Утім, народознавчий аспект наразі другорядний. Скажу лише, що аж там, у Івано-Франківську, а більше навіть у Калуші та ближніх селах, «познайомився» зі Святим Миколаєм, точно шанованішим місцевими, аніж Дід Мороз. Що у нас в Україні є люди, які святкують католицьке Різдво, і зазвичай столом із православними та греко-католиками, а потім такою самою компанією – вже наше, у січні. Хоча з гостями – то більше ровесники, а старші – по-родинному, у вузькому колі. Зрештою, мав нагоду пересвідчитися у дотриманні церковних канонів навіть на застіллі: часто траплялося, що в Новоріччя й молодь не вживає алкоголю, бо піст. Але найдивнішим для мене було те, що серед галичан Різдво як свято «цінувалося» значно більше, аніж Новий рік.
Пригадаємо: 1990-ті – то грандіозний ціновий гармидер, тому згадати «вартість новорічного столу» з уведенням в обіг купонокарбованців – то січень 1992-го, і гривні, а то – вересень 1996-го, – таки штука. Сурогат мав бути обіговим до нового, 1993-го року, та 1993-го «все тільки починалося», тоді річна гіперінфляція перевищила 10000%. Часи, коли ми всі були мільйонерами, ще не стерлися в пам’яті, але навряд хто згадає зарплати і ціни заключної частини життя купона – літа 1996 року. За середньомісячної зарплати в 11–13 мільйонів продукти коштували: хлібина – 80 тисяч, картопля – 50, цукор – 100, масло – 600, макарони – 160, яловичина – 300, свинина – до 400, ковбаса копчена – 900–950, риба морожена – до 400, молоко – 65–70, яйця – 210. Тисячі, кіло, десяток – зрозуміло.
Якось, перед Новим 1995 роком, за свої вичитані упродовж двох місяців години у сільській школі (бо зарплата тоді виплачувалася просто знущально), отримав рівно мільйон: запам’яталося. То було не основне місце роботи, тож у Калуші без ризику для новорічного бюджету вирішив скупитися дорогою від вокзалу до середмістя. Мільйона вистачило на ковбасу, сир та майонез у кооперативній крамниці, зо два кіло цитрусів, пару новомодних «Кіндерів» доньці, пляшку більш-менш пристойного вина. Все. Остання 10-тисячна зелено-голуба грошина з Володимиром «вмерла» у знаменитій калуській броварні «Під Ясенами», де ми з кумом замовили два бокали пива по 5 тисяч за кожен. Власне – півлітрових баночки, помічених синьою фарбою, бокали давно покрали.
Тепер деякі перші гривневі ціни осені 1996-го. Хлібина, батон – 0,45–0,55; варена ковбаса – 4,90; сметана (0,5 л) – 1,10; масло (200 г) – 1,00; олія – 1,75; цукор – 1,05; яйця – 2,10; м’ясо – 4,00–4,50; горілка – 2,20.
А раптом би, хоч це і страшно, нам спало на думку «у доларовому еквіваленті» згадати свої зарплати за підсумками 1992 року, то мали б неповних 32. І вже аж 76 доларів «під ялинку» 1996-го. Тепер то десь 2130 гривень, але не поспішайте радіти з того, що тепер ми значно грошовитіші. За даними Держкомстату усереднена платіжка за опалення однокімнатної квартири у 1996 році складала 20 гривень, тоді як зарплата дорівнювала 130-ти. Так що все відносно, але про очевидне покращення точно не йдеться. Якщо суб’єктивно і відверто, вважаю, що сьогоднішні статки середньостатистичного українця «для кишені» десь якраз на рівні 1992 року. Але щоб це довести, доведеться знову взятися за калькулятор, і тоді вже точно – «пропав Новий рік».
Куди подівся Дід Мороз?
А він, як би не було, – то ялинка, іграшки, вітальні листівки. Поздоровлення поштою ще жило у традиції, але починало «буксувати». По-перше, тому, що вітати листівками «С Новым годом!» зі старих запасів стало моветоном: ми ж-бо незалежні. По-друге, з тієї причини, що українська поліграфія довго не пропонувала нічого якісного, а слати «таке собі» задля годиться не хотілося. Пригадується, у перші 1990-ті наша родина найчастіше вітала близьких і друзів телефоном, замовляючи міжміські переговори. Та зрештою, й поштівки з’явилися більш-менш. Тепер з них зникли кремлівські куранти, натомість з’явилися Святий Миколай, національні мотиви, але найбільше прибуло східних символів прийдешнього року: то дарма, що китайський Новий рік майже завжди починається аж у лютому. Ще такі листівки не вирізнялися «серйозністю», а подекуди зображення були просто пришелепкуватими чи навіть недоречно-
еротичними: довгоногі фото-Снігурочки – це теж 1990-ті.
З ялинками та іграшками усе ще складніше. Аби довго не згадувати, зацитую дві замітки з «Черкаської правди», перша з яких від 21 грудня 1991 року.
«Ось-ось виплеснеться на вулиці зелене диво, попливуть в руках перехожих ялинки, відправляться спленуті в автобусах і тролейбусах. Так завжди: ми звикли, що новорічні прикмети з’являються в місті набагато раніше самого свята.
Нас оточують суцільні дефіцити. Навіть сніг на Новий рік, здається, теж став дефіцитом. А ось ялинок, як обіцяють лісівники, повинно вистачити усім. Держлісгоспи Черкаської області готові відправити у міста і села близько 50 тисяч лісових красунь. Особливо багато їх, понад 11 тисяч, надійде з Умані. Чигиринці займають, так би мовити, почесне друге місце. Вони відправлять у торгівлю більше 8 тисяч ялинок. У чигиринських лісах, до речі, ростуть і найвищі ялини. Саме у Матвіївському лісництві розшукали головну черкаську ялину, яка підніметься біля театру. За нею невдовзі спорядять спеціальну експедицію у супроводі автоінспекції.
Для продажу ялинок торговельники відкриють новорічні базари. Ціни встановлені досить помірні, по кишені, здається, поки-що кожному. Сосна від метра до трьох коштуватиме 3–5 карбованців, а ялина на карбованець-два дорожче.
Словом, ялинки будуть. Гірше з іграшками, придбання яких раптом стало проблемою. Як нам пояснили на базі «Укркультторгу», причин для цього не було, блискучого товару припасено не менше, ніж завжди. Хіба Дідів Морозів і Снігурочок не постачили підприємства ялинкових прикрас. Виявляється, винні в цьому наші земляки: там скаржаться, що Черкаська фабрика гігроскопічної вати підвела з сировиною.
Так у чому ж річ? Виявляється, іграшки масово скуповуються «туристами», які їдуть в Польщу. Там прикраси набагато дорожчі, ніж у нас, і за два-три набори різнокольорових кульок, куплених тут за якихось 20–35 карбованців, у поляків можна взяти джинси. Ті самі, за які на товчку правлять 600–800. А Новий рік все ближче, і незважаючи ні на що, ми все ж зустрічаємо його з надією».
А тепер про ситуацію через п’ять років, перше Новоріччя з гривнею: 28 грудня 1996-го.
«Про ялинки для цього Нового року лісівники подбали ще за Союзу. Адже якщо сосна до свята росте 4–5 років, то ялинка – 6–7. Отож це будуть останні «совєцькі» ялинки. Але вже за наші гривні. Коштуватимуть деревця, як передбачають в об’єднанні «Черкасиліс», від 1 гривні 20 копійок до 2 гривень. Але як розповів головний лісничий Іван Захарченко, при щорічних можливостях облдержлісгоспу продавати 60–80 тисяч сосон та ялин, торік збут знайшли тільки 40 тисяч. В таких же обсягах планується продаж і цього року.
А лісівникам же для закладки нових плантацій так потрібна виручка. З надією на багатші часи жодне з 59 лісництв області і в ці роки не зменшило площі таких ділянок. Збуту за межі області, на жаль, мало. Хоча закупівельників звідусіль повно. Вони пропонують за наші деревця по… 30 копійок».
Отака «ламбада»…
Взагалі чи загалом – будь-які святкування-частування у догривневий період 1990-х, а особливо на їх початку, – то, як тепер висловлюється молодь, «лютий треш». У гастрономах реально нічого немає, хіба бура морська капуста у півлітрових банках та огірки-жовтяки по три штуки на трилітрову. Довжелезні черги за молоком і навіть хлібом: тут я суджу по Калушу, бо хочеш-ні, а молоко для малої треба купувати, а відстояти за ним доводилося буквально з вулиці. За більшість продуктів доводиться розраховуватися ще ходовими радянськими рублями, але до кожного «дерев’яного» додавати ще відрізний талон (аркуші з ними раз на місяць видавалися у ЖЕКу за місцем прописки). Касири «стрижуть купони», нанизуючи їх, як донедавна чеки, на металеві шпички..
Масло, ковбаса, м’ясо, горілка, сигарети – це лімітоване: вибрав свою норму на місяць – все, «кури бамбук, танцюй ламбаду», вона якраз була на піку популярності. Навчитися ламбади просто – затискаєш олівець між ногами і малюєш на стіні «вісімки»…
Ходові непродовольчі товари теж за талонами: білизна, взуття, техніка. Навіть мило, пральний порошок і зубна паста. «Гігієнічний комплект» можна було дарувати хоч би й малознайомим господарям помешкання, де компанія зібралася зустрічати Новий рік, 1991-й чи 1992-й. Подарунок приймали із вдячністю, жодних незручностей. Дарували й самі талони, їм теж раділи.
З пару років люди не могли збагнути: щойно, перед незалежністю, роздавали листівки – яке місце серед європейських країн посідає Україна «за хлібом, молоком, м’ясом, цукром, вугіллям…» – а то як не перше-друге, то точно в п’ятірці. І де це все? Чому в молодій державі, енергетики якої вистачило б ще й на Угорщину зі Словаччиною, почали вимикати світло? Хто «з’їв цукор»? То був перший шок: так багато усього мали, а воно враз пощезло. Але вірилося: всі труднощі тимчасові, просто все ламається – перебудовується, невдовзі нам і німці заздритимуть. Та… «шото пішло не так». Нам не те що німці, а взагалі ніхто у Європі так ніколи і не позаздрив. Гадаю, що й у цілому світі за всі 27 років «заздрісників» знайшлося небагато. Як же можна було так усе пр…??? Перепрошую. Чорноземи – то успадковане, не набуте, але схоже, що й з ними «щось придумають».
Гастрономія Країни Рад, за якої на полицях магазинів було не густо, а на святковому столі не знаходилося місця для пробки, остаточно пішла прахом ще в розпал горбачовської перебудови. Майже всі продукти конкретно першої новорічної необхідності фактично зникли. Тобто зникли навіть як дефіцитні. На банальну горілку «казьонку-безкозирку» треба було полювати так, що куди тому майонезу п’ятирічкою раніше. Потім… Потім був жахливий спирт «Роял», приторний лікер «Амаретто», був «Снікерс», який між дітьми ділили лінійкою, маслоподібна замазка «Рама», заморожені на кістку «ніжки Буша» без терміну придатності з базарів. Аж ближче до середини 1990-х всього стало більш-менш достатньо, але ж через хронічні затримки й без того мізерних зарплат, якісних змін на краще не сталося. У 1994–1996 роках народ масово «повалив за бугор» – до Польщі, Чехії, Росії. Йдеться не про галичан чи слобожанців, які давно їздили хто куди, а отак просто тотально з усіх областей, майже як зараз. Перші тисячі наших заробітчан з’явилися у Португалії, Іспанії, Італії. Напевне, саме «інвестиції» трудоемігрантів значною мірою посприяли уведенню в обіг гривні, бо економіка традиційно «танцювала ламбаду».
…Але з глибини льохів мудрі бабусі діставали глечики із залитою смальцем домашньою ковбаскою в кружальцях, квасні огірки-помідорчики, бутлики з чистою, як сльоза, альтернативою паленому «Наполеону». Жіночки наші всемогутні поринули в забуті рецепти своїх мам та знову, як споконвіку при скруті, з нічого робили чудесні наїдки. Мінялися, частувалися, гостилися ще більше, бо повернулися старі свята. Пережили і не схудли. І дідька вороги іншого дочекаються.
