Якось дружина повернулася з роботи і квапливо попрямувала до «фамільного» серванту. Навіть на мій емоційний «привіт» відреагувала із запізненням. Та мить тривала рівно стільки, аби я встиг запідозрити щось лихе, бо там традиційно зберігаються усілякі папери й документи не першої необхідності, які з доброго дива ніхто не чіпає. Однак вміст ровесника гагарінського польоту дружину не цікавив. Згори вона дістала одну з порцелянових статуеток приблизно тієї ж пори і почала зосереджено вивчати її основу. А невдовзі так урочисто, ніби я не те що розумів момент, а лише його чекав цілу добу, щасливо сповістила: «Так, це Полонне! Але не «порцеляновий», а «худкераміка». Уявляєш? Звісно, я відповів, що якби в цю секунду про такий факт не дізнався, то до наступної міг би й не дожити.

Несподіване захоплення
А трапилося наступне. Того дня у справах дружина побувала в якомусь офісі, господар якого, вочевидь, великий оригінал. Своє друге помешкання він давно перетворив у антикварний музейчик порцелянових статуеток радянської доби, і це була лише частина збірні, що потрапила туди за тих самих обставин, що й слоники, піраміди, маятники чи блискучі металеві абстракції потрапляють у інші. Просто останні є чужими як географічно, так і по духу автентики, а це, на думку поціновувача вітчизняної порцеляни, робить їх естетично і навіть енергетично марними. Керівник знав, про що говорив, адже «трохи поїздив по світах» і ніде не бачив, щоб, наприклад, японці прикрашали свої кабінети матрьошками чи німці – оберегами зулусів.
Ну яка ж нормальна жінка стримається, аби при нагоді не поділитися зі співрозмовником, а особливо подругою, радістю: «А в мене теж така (такі, таке, схоже і т.д і т.п.) є!» Конкретно тоді йшлося про найвідомішу статуетку «Майська ніч», яка ще в 1960-х знайшла своє місце у десятках тисяч помешкань, а в багатьох незворушно-лірично на ньому аж дотепер. Хоча небагато ж знайдеться людей, котрі зацікавилися: коли і ким придбана, де зроблена? Так, красиві фігурки, не більше. Як ця, так і інші. Цінні хіба тим, що «пам’ять».
Не вдаючись у подробиці, констатую підсумок. Непомітно для себе ми з дружиною вгрузли в цю тему глибоченько. Ще глибше – ризиковано, позаяк існує «точка невороття», за якою починається системне колекціонування, що потребує немало часу, а ще більше – грошей. І головне – упевненості в тому, що бодай у котромусь із компонентів колекції ти досягнеш абсолюту. Тож, зваживши шанси, ми вирішили стриматися та лише зрідка поповнювати колекцію, витоки якої ще у давнішніх придбаннях рідних, лише тими екземплярами, пройти повз які просто несила.
Зате теорію справи проштудіювали ґрунтовно. Вона й розповіла, зокрема, про оті клейма, з яких ця історія розпочалася. Потім були блошині ринки, антикварні відділи і лавки, скайп-консультації… Усі ті танцюристи, піонери, спортсмени, дітлахи з тваринками є невіддільною часткою неповерно минулих десятиліть. А для когось – і просто можливість знову опинитися у дитинстві…

Географія майстерності
Насамперед скажу, що ми немало здивувалися тому факту, що більшості порцелянових заводів України понад століття, тобто спеціально під «червоні статуетки» їх не будували, а Баранівський, що на Житомирщині, так той взагалі розміняв третю сотню! Його посуд, вази, фігурки мали безліч шанувальників не лише в обивательському середовищі царевих підданих, але й на зовнішніх ринках, куди вироби потрапляли через замовлення після виставок. Лише у 1910–1914 роках такі відбулися у Венеції, Римі, Барселоні і Лондоні.
Та після революції все змінилося. Радянська влада повела тотальний наступ на прояви побутового міщанства, буцімто чужого і шкідливого «новій людині». Тому у перші роки пролетарської диктатури на порцелянових заводах нічого, окрім посуду, не виробляли.
Невдовзі у Кремлі збагнули: в принципі нічого шкідливого в статуетках не буде, коли фігурки матимуть пролетарську сутність. А тут ще й хитрі баранівці піднесли Іллічу дуже красивого сервізу. Настільки красивого, що заводу присвоїли найвище звання «імені Ілліча».
У чомусь із його історією спільні й віхи Городницького фарфорового заводу в селищі Городниця колишньої Волинської губернії. Так, тепер правильно «порцелянового», але оскільки обидва слова мають іншомовне походження, «порцеляна» зі староіталійського «porcellana», а «фарфор» з турецького «farfur», то особисто я не дуже розумію, навіщо такі витребеньки. Тож з вашого дозволу інколи вживатиму тут і поширеніше друге.
Фаянсову фабрику (бачите, а «фаянс» чомусь не «українізували») відкрили там у 1807-му, лише на п’ять років пізніше, ніж у Баранівці. Ціле століття нею почергово володіли польські вельможі: Чарторийський, Любомирський, Руліковський (він-то й перепрофілював фабрику на виробництво лише порцеляни), Гижицький та інші.
Після революції підприємство націоналізували. Сім років завод фактично стояв і в середині 1920-х відновив виробництво теж під революційним брендом: «імені Комінтерну».
У 1909 році ще один ясновельможний пан, Пржибильський, організував виробництво фарфору в Коростені. Щоправда, там вироби лише набували форми, а потім їх залізницею доправляли у Річ Посполиту на фарбування. І знову – націоналізація, але з менш втішною перспективою: аж до закінчення війни, тобто понад два десятиліття, завод стояв. А після Перемоги в Коростені відновили спочатку випуск посуду, а згодом і декоративних пор­целянових статуеток. Нині це одне з небагатьох підприємств галузі, що зберегло солідні обсяги виробництва.
Одним з перших радянських «за паспортом» став Київський експерементальний кераміко-художній завод, заснований 1924 року. Довго він називався по-різному: і майстернею, і фабрикою, і навіть лабораторією, допоки у 1930-му не розжився на хитромудре «Фабрика керамічних фарб і декалько тресту Укрсклофарфор».
Багато спільного було у порцелянових заводів України. Усі вони зупиняли виробництво у роки Другої світової, а окремі – так взагалі були зруйновані до фундаменту, тож на час відродження, крім дати заснування, в історично-трудовому наробку не було нічогісінько. Всі на фронтах втратили досвідчених майстрів і відновлювалися завдяки неписаним законам цехової спільноти, коли спеціалісти з одного підприємства залишали своє та перебиралися туди, де їхній досвід знадобився б найбільше. Майже всі вони переживають нині невеселі часи, працюючи переважно на індивідуальних та корпоративних замовленнях та виробляючи невеличкі партії ексклюзивної продукції для багатих фірм та сувенірні пляшки для лікеро-горілчаних заводів: молодиць, даішників і навіть «чоловічу гідність», стилізовану з огірка та помідорів. Знаєте… Не вважаю себе обділеним почуттям гумору, але чомусь не смішно. Особливо коли в думках порівняти статуетки
1950–1960 років і теперішні. І не кажіть, що таке порівняння некоректне, бо у них різне призначення. Бо жодного призначення останні не мають.

У полоні в Полонного
Напевне, не помилюся, коли скажу, що упродовж усього минулого століття у неофіційному статусі столиці українського фарфору перебувало маленьке містечко Полонне. Принаймні, припущення наших консультантів щодо наявності саме полонських статуеток мало не в кожному будинку, де взагалі вціліли старі родинні реліквії, цілковито підтвердилося.
Практично водночас, у кінці
ХІХ століття, там почали виробництво «прикрас, дрібничок та потішних фігурок» відразу на двох фарфоро-фаянсових мануфактурах, що згодом стали Полонським фарфоровим заводом і Полонським заводом художньої кераміки.
Перший до революції почергово належав фабрикантам Шапіро та Зуссману і довго спеціалізувався на порцеляновому посуді, а ще так званому «санітарному фарфорі», урізноманітивши асортимент симпатичними типажами з радянського буття вже після війни. Другий був заснований майстровитим волинянином на прізвище Бричка, якого, вочевидь, важко запідозрити в чужинецькому походженні. Виробництво було «кустарним»: порцелянову масу формували і замішували вручну, термообробка проходила при недостатній для високої якості товару температурі. З клишавими простенькими фігурками, розмальованими родичами Брички, згідно з персональними уявленнями про красу й естетику та навіть не глазурованими, сім’я й ходила дворами повіту. Та ба – мав талан Бричка, не занапастила діло нова влада. З 1920-х на базі його «кустарного» промислу сформували артіль «Керамік», яка проіснувала аж до 1956 року, а потім вона стала крупним держпідприємством з гучною назвою «Полонський завод художньої кераміки», скорочено − Полонський ЗХК. І саме його клеймо – синюватий овал, одну дугу якого утворює видовжений елемент прописної літери «П», а іншу – злиття по низу ніжок «З» і «К», вказує на те, що майже всі фігурки нашої з дружиною спонтанної колекції родом з цього підприємства, а випущені вони у 1950−1960 роках минулого століття.

Штампи та штамповки
Загалом-то оті логотипи на зворотному боці основи – це такий океан інформації, що тут немає жодного сенсу в нього пірнати. Їх різновидів сотні, а може й не одна тисяча, оскільки абсолютно усі профільні фабрики і заводи як до революції, так і після, мало не кожне десятиліття змінювали «автографи» на своїх виробах. Навіщо – додумувати не беруся, але гадаю, що керуючись не одними лише міркуваннями поліпшення корпоративної каліграфії.
Тепер переважно саме клейма й визначають колекційну вартість виробів, а ще вказують (або ні) на оригінальність їхнього походження. Адже миткі та «численні» китайці, які тепер підрядилися навіть на гуцульські сувеніри та великоденні кошики і оптом здають їх прикарпатським вуйкам, а ті вже продають туристам як автентику (боронь Боже, не всі, звісно, але прецеденти, як то кажуть, мають місце), охоче підробляють статуетки радянської доби. Керуючись, мабуть, тим, що фарфор – їхній винахід, тож мають повне моральне право, і гірше не вийде. Однак, виходить, ще й як! Тобто в значенні «не виходить». Бо барвлять підробки до нестями яскраво, тому статуетки більше нагадують дитячі іграшки. А наші хитромудрі штампи опанувати їм, вочевидь, так само непросто, як нам якийсь ієрогліф, написаний за усіма правилами китайської грамоти.
Когось, можливо, зацікавить меркантильне питання вартості радянських порцелянових скульптурок. Нічого конкретного не скажу, усе залежить від ступеню раритетності: чим партія більша, тим вона нижча. Ну і, звісно, – від стану виробу. На інтернет-аукціонах ціна коливається від кількох десятків гривень до кількох тисяч, а в черкаських антикварних лавках переважають оцінені у 200−600 гривень. Тож коли під вашими ворітьми, як і під нашими у селі, коли минулої осені картоплю вибирали, забібікає скупник горіхів, квасолі, і «чогось совєцького фарфорового», за яке «щедро» запропонує вам гривень 40−50, можете сказати, що по 50 все спродали, коли курс був 5.05.
Та для нас цей аспект практичної площини теми виявився малоцікавим. Лише як відносний показник раритетності тієї чи іншої фігурки, адже зі своїми ми точно не розлучимося. Тому що ні пам’ять, ні спадщина, ні Батьківщина ціни не мають. Даруйте вже за банальність.

Підготував Борис Юхно

Фото: статуетки з сімейної колекції