Люблю людей. Рідних і чужих, цікавих і нудних. Часом – дивних. Щодня спостерігаю таких. Різного віку, професій. Компанійських і самотніх. Вивчаю їхні обличчя, заглядаю в очі, цікаво, – про що вони думають? Можу вигадати про незнайомця цілу історію, довжелезний сюжет життя. Закохати й одружити, зрадити, розлучити і переселити до іншої країни з усим нажитим мотлохом. Або й з однією маленькою валізкою і без копійки за душею. Примусити страждати, а потім, зрештою, подарувати щастя. Усі історії неодмінно із хеппі-ендом. Ніколи не бачила снів, де немає нікого, де я одна. Люблю людей.

Легко впускаю їх у своє життя. Відкриваюся, посміхаюся, слухаю і розповідаю. Завжди щиро. Без живого спілкування – задихнуся, мов риба під льодом. Замкнутих намагаюся розгадати, знайти спільну тему, зачепити натягнуту струнку душі. А вони відкриваються мені, довіряють свої таємниці. Господи, скільки тих таємниць ношу в собі! Переймаюся проблемами і невдачами інших. Іноді це тяжко. Пропускати через себе, проживати чиїсь емоції. Особливо, коли нічим не можеш допомогти. Або відчуваєш, що ти просто резервуар для негативу. Боюсь давати поради. Навіть коли питають.

Легко відпускаю, коли шляхи розходяться. Без сліз і страждань. Близьких духом навіть із плином років радієш зустріти або й просто почути. У тих, чий світогляд неприйнятний для мене, все одно намагаюся знайти щось хороше. Подумки дякую за досвід. Не одразу. Згодом. Або й ніколи. Якщо образили. Навмисно.

Обурюють і дратують грубі і нахабні. Ті, хто порушує особистий простір, і не лише фізично, а й морально. А потім їх стає шкода. Такими люди стають не від хорошого життя. Починаю шукати виправдання – хвороба, самотність, злидні. Або й просто брак виховання. Недолюбленість.

Сьогодні – день обіймів. Тих, хто поряд обіймаю частіше, ніж раз на рік. А зараз подумки обійняла тих, кого давно не бачила, але про кого пам’ятаю.