Різдво відгомоніло гуртами колядників. У нашій оселі побували хор Православної семінарії, Пласт, Спілка Української молоді, Українська школа… Тепер, коли затихло, можна пригадати минуле. Звісно, у нашому спецдитбудинку ім. Сталіна Різдва не було. Був Новий рік, до якого готувалися довго і ретельно. В усіх групах робили саморобні іграшки. Саме вийшла заборона на ланцюжки з кольорового паперу. Тому що наша ялинка на могла бути в ланцюгах, які були символом капіталізму.

Я був учасником художньої майстерні, де талановитий і обдарований наш керівник Михайло Гнатович Пашковський готував з нами святковий карнавал. Мені випало бути вершником без голови. Для цього я мав виліпити з паперу чотири форми – дві половини кінської голови і дві половинки голови вершника, які потім мали стати єдиним цілим, тобто двома головами. Михайло Гнатович виліпив з глини великі відповідні форми і я день-у день обліплював їх шматками паперу, щоб утворилося пап’є-маше – так це називали. Голови я розмалював. Інші «художники» ліпили інші лялькові постаті карнавалу.

Коли у клубі почалося свято, я був змушений чекати свого виходу до залі в сусідній з клубом Сталінській кімнаті, де сидів в сумному чеканні разом з двома вихованцями – конем вершника без голови. У Сталінській кімнати були також дві півметрові постаті Леніна і Сталіна, які виносили на сцену до президіяльного столу у день зібрань. Ще була велика олійна картина, на якій Михайло Гнатович зобразив Олександра Матросова, який грудьми закривав амбразуру німецького кулеметного укріплення. Вогненний струмок від кулемета жалом пронизував хороброго воїна, який з автоматом у руці йшов вперед, щоб здолати ворога. Наша піонерська дружина була названа на честь Матросова, тому картина була ніби нашим символом. Нам показували фільм про Матросова. Тепер пишуть, що його насправді звали Шакир’ян Мухамедьянов, а прізвище Матросов дали в дитячому будинку. У нас теж було чимало дітей, яким дали нові прізвища, бо вони своїх не знали.

Із залі чулися веселі пісні, дитячий сміх. Врешті наказали вершникові вийти на свято. Кінь став на ноги, мене посадили на коня, дали в руки круглу голову з намальованими вусами. Дороги і ялинки я не бачив, коня провели довкруж ялинки і повернули в Сталінську кімнату.

Але свято не закінчилося, бо усі чекали на Діда Мороза, який мав прийти і роздавати подарунки, котрі теж лежали у Сталінській кімнаті і чекали на появу Діда Мороза. Старші віком вихованці мали привести Діда Мороза з старого монастирського лісу, який був відразу за муром нашого дитячого будинку, розташованого в колишньому монастирі. Чекали довго, бо Діда Мороза знайшли не в лісі, а за лісом на шляху з Вінниці до Проскурова. Туди провадила крізь ліс стара монастирська дорога. Не знаю, як Дід Мороз опинився на шляху, де спав у кожусі добряче п’яний. Мабуть, боявся січневого морозу й узяв з собою пляшку. Дід Мороз був завгоспом дитячого будинку і чоловіком моєї виховательки Анни Євлампієвни Машнінової, по-нашому Анни Лампівни. Як і більшість вихователів, вони з чоловіком прийшли з війська,коли закінчилася війна з німцями. Анна Лампівна була вродлива, мала хутряну напівшубку трофейного походження і дуже гнівалася, коли діти торкали її за рукав, бо хутро могло стертися. Вона зналася на зброї і миттю розпізнала в їдальні пістолет в руках одного з вихованців. Вона вимагала його видати аж доки ми під столом не розібрали його дощенту і віддали лише корпус.

Новорічні подарунки роздавала директорка. У паперовому пакеті з малюнком були цукерки і прянички. Солодощі я з’їв, а на папері написав листа до мами й вислав той новорічний папір до Сибіру, де мама відбувала присуд у таборі.