Завтра – Всесвітній день ювеліра, тож вітання з нагоди майстрам і усім причетним до справи та кілька «пунктів» інформації для тих, кому тема цікава.

ЗОЛОТО
Домінанта, хоча й не «альфа і омега» світової ювелірки. Чому, адже на Землі існують набагато дорогоцінніші та рідкісніші елементи? Насправді у золота є маса переваг: його не дуже багато, але й не надто мало – саме стільки, аби цінність була стабільною. Воно не радіоактивне, не отруйне і не вступає в реакцію з іншими елементами. З цікавого про золото відомо ще таке: найбільший золотий злиток у світі важить 250 кілограмів; у листі евкаліпта теж міститься золото; все золото, що колись було видобуте на Землі, поміститься в три плавальних басейни олімпійських стандартів; майже половина всього золота світу була видобута у Вітватерсранді, Південна Африка; є люди, які бояться золота, і ця хвороба називається «аурофобія»; найбільше золота мають індійські домогосподарки, цим «скромним красуням» належить близько 11 % золота в сіті; олімпійське золото складається з цього металу всього на 1 %; одна тонна мобільних телефонів містить золота більше, аніж тонна золотоносної руди; в Дубаї стоять банкомати, що видають золоті зливки. На Черкащині, ближче до кордону з Кіровоградською областю, теж є золотоносна жила, але ось вже чверть століття вирішують, чи рентабельним буде видобування місцевого золота.

ДУКАЧІ
Гортаючи старовинні, пожовклі від часу етнографічні збірки, просто зачаровуєшся красою і статечністю наших прабабусь. Вони у прекрасних вишиванках, корсетках, довгих спідницях та плахтах. Обличчя спокійні, постава горда. Особливу цікавість викликають їхні прикраси – дукачі, які носили на шиї разом із намистом. Сьогодні це абсолютна екзотика. Натомість, на старих світлинах дукачі бачимо практично у кожної дівчини і вже точно – у кожної жінки незалежно від її статусу і навіть статків. Що ж це за диво-прикраса, така популярна ще століття тому та забута нині? Дукачі – прикраса народна, тож і створювалися вони на місці, тобто у селі. Якщо золотар був майстром видатним, він обслуговував кілька сіл, коли посередній – то не завжди замовлення й у своєму знаходив. Цікаво, що ювелірками-золотарками були й жінки. І ще кілька слів про ці народні шедеври. Слово «дукачі», яке вживається у множині, походить від назви монети «дукат». Вони карбувалися у багатьох країнах Європи. До золотої чи срібної монети припаювалося вушко, за яке вона прикріплювалася до намиста або ж носилася на срібному банті. Тому серед прикрас українських красунь були й австрійські дукати з профілем Марії Терезії, й російські з Єлизаветою та Катериною.

Дівчата із заможних родин носили цілий ряд дукачів. У царській армії однією із форм заохочення солдата була його винагорода срібним рублем. У такій монеті робився отвір, деякий час солдат носив її на шиї, а коли повертався додому, віддавав нагородного рубля дружині чи доньці. Тоді вона ставала сімейною реліквією і знаходила своє місце , зазвичай – найпочесніше центральне, – серед інших дукачів. Радянська влада виявилася безпомічною у боротьбі зі старою традицією, але жіноцтву довелося йти на компроміс. Коли у 1920-х в обіг були уведені срібні полтинники і рублі, замість царственних персон на дукачах з’явилися зірки або ж ковалі нового життя. Нумізматам такі монети добре відомі. А зникла ця прикраса, тобто власне сам ювелірний промисел, пов’язаний з нею, – разом зі зникненням срібних монет. Прикрашати себе мідяками – такого українська жінка собі дозволити не могла. Слід сказати, що визнаними центрами так би мовити «дукацтва», на Черкащині були Вереміївка, Загородище що давно увійшло в територіальні межі Ірклієва, та Худяки. Найбільшої популярності, а відтак і географії поширення, набули вереміївські дукачі. Це був справжній бренд, відомий у кількох губерніях, а то через Слобожангщину – й за межами України. А ось у Ірклієві виготовляли так звані «рогаті» та «плетені» дукачі. Їхні банти мали вигляд великої симетричної квітки з камінцем «під рубін» чи іншим та вирізнялися великою кількістю трактувань.

«РУБІН»
Найстаріший ювелірний магазин Черкас. Його відкриття анонсували ще у березні 1962 року, коли поруч, на Урицького, «гостинно відчинив двері новий магазин культтоварів». Власне, й цей мав таку адресу – Урицького, 190, хоча фасадом виходив на Карла Маркса. Спочатку він називався просто «Ювелірний», але потім збагатів на власну назву і упродовж кількох десятиліть був відомий як «Рубін». А відкрили його 1 жовтня 1962 року.
Зізнаюся, про нього мені відомо небагато. Малим, зі зрозумілих причин, він мене абсолютно не цікавив, а дорослим, коли почав систематизувати тему «крамниці обласної столиці», збагнув, що в Сюзі вона, тобто – «жінки і коштовності», – мабуть вважалася доволі делікатною. З одного боку – все ніби природньо ще з кам’яного віку. З іншого – феміна совєтікус – товаришка особлива: «активістка, спортсменка, комсомолка», тож на біса їй золото? Обручка, мамині чи бабусині сережки, якщо в голодні роки не виміняли на хліб, – і досить. Само собою, якщо жінка – не дружина відповідального товариша зі сфери торгівлі. Бо навіть «першим леді», чоловіки яких обіймали високі партійні посади, неписаними етичними правилами номенклатури заборонялося прикрашатися золотом і камінчиками на людях. Напевне, саме з цієї причини ні про наявний асортимент «Рубіну», ні про нові надходження, преса ніколи не писала. Коли нагода – то «цілком доречним подарунком стануть духи, сувеніри з рогу (?!), пластмаси, майоліки, чеканні вироби, металеві ювелірні вироби (без конкретики, шостим пунктом), скляний посуд».
На звичному місці «Рубін» знаходився мало не увесь «радянський час», а потім перебазувався на бульвар. Натомість, на початку 1990-х, у його колишніх володіннях почали торгувати книгами. Потім, з купонами, – усього потроху, та зрештою, з появою мобільних (тоді ще казали «сотових») телефонів, – десь ближче до середини 2000-х, – тут відкрили магазин-салон UМС. Далі – парочка ребрендингів без зміни суті.