Як у радянські часи у Черкасах виступали проти влади
Соціальна латентність «гомо совєтікуса» – міф, і невдоволення соціалістичними порядками ніколи не було прихованим. Стихійні бунти в містах Союзу траплялися мало не щороку, інколи із людськими жертвами, а найбільше – упродовж 1960-х. Менше вони виникали на економічному підгрунті, частіше як протест проти міліцейського свавілля. При цьому, зазвичай правоохоронці не були причетними до конкретної ситуації взагалі, але вони уособлювали «ту», «іншу» владу (виявляється, вона таки була), тому без «бєй мєнтов» не обійшовся жоден вияв громадської непокори. І якщо хтось подумає, що це відбувалося десь далеко, помилиться. Навіть у спокійних Черкасах повставали як проти заводської адміністрації, так і проти правового «бєспрєдєлу».

Хроніка розпачу
Згадуючи про соціальні заворушення та протестні акції у великих промислових містах СРСР хрущовської доби, зазвичай говорять про Новочеркаськ. Тамтешні події відносно добре описані, збереглися архівні фото та спогади учасників.
У червні 1962 року робітники локомотивного заводу, протестуючи проти підвищення цін на продукти, оголосили страйк і під червоними прапорами та з портретами Леніна вирушили до міськкому партії, де війська… розстріляли страйкуючих. Просто як 1905 року. 23 заводчанина загинули, 70-х було поранено, 132 особи засуджено на великі терміни ув’язнення.
Ще до Новочеркаська масові виступи жорстоко придушувалися силовиками та солдатами у підмосковному Подольську (1957), казахстанському Тімертау (1959), азербайджанському Кіровабаді (1961), Краснодарі (1961), алтайському Бійську (1961), Муромі і Александрові Владимирської області Росії (1961), Беслані (1961). Тривали бунти й після Новочеркаська: Сумгаїт (1963), вже за Брежнєва бунтували підмосковна Бронниця (1964), сама Москва (1966), киргизький Фрунзе (1967), казахстанський Чимкент (1967), наші Прилуки (1967), білоруський Слуцьк (1967), Нальчик (1968). Лише після цього, по десятиріччю масових протестів у більшості республік СРСР, – мовчали лише прибалтійські, – хвиля народних хвилювань дещо спала. Але тут про себе нагадали Черкаси.

Як у Москві Зозулю почули
У ніч із 8 на 9 липня 1968 року «раптом» застрайкували працівники прядильного цеху черкаського «Хімволокна». Накипіло. Адміністрації пригадали усе: й жахливі умови праці у шкідливих цехах, і образи майстрами працівниць грубою лайкою, і необгрунтовані штрафи, і зношеність спецодягу, який мав би захищати від впливу агресивного середовища, але хіба емітував цей захист.
Застрайкували 132 особи, серед них один член партії та 54 комсомольці. Протест очолив цеховий партгрупорг Микола Чеберяк.
Мало не добу стояв цех. Зупинилися 80 прядильних машин, унаслідок чого держава не дорахувалася майже 20 тисяч рублів. Звісно, подія не залишилася поза увагою КДБ. «Голосом протесту» став прядильник Микола Зозуля. Коли на термінових зборах директор підприємства Іван Грицьков звинуватив його у тому, що всі досягнення заводу той «облив помиями», Зозуля ледь стримався, аби не запустити дірявою калошею в президію, бо вже тримав її в руці. «А вам хоч раз доводилося пройтися у цьому дранті по цементній підлозі, майже босоніж, у кислоті, що роз’їдає шкіру?», – надривно прокричав він.
Ремарка. Коли вже так – калоші можна було б купити й самому. Загалом же до Зозулі було чимало зауважень з приводу виробничої дисципліни. А Іван Грицьков ніколи не належав до числа начальственних самодурів, ще й байдужих до підлеглих. Навпаки, він завджи дбав про робітників. Першим тут заснував виробничу базу відпочинку – спочатку то був дебаркадер, потім будинки, дитячий табір. Завод мав підсобне господарство, яке постачало нормальні продукти до своїх їдалень, тоді як їх якість в інших виробничих столовках часто викликала нарікання працівників (тому тисячі черкащан все своє трудове життя ходили на роботу із «сидорами» та «тормозками»). Мінхімпром навіть скликав всесоюзну нараду директорів, аби перейняти досвід нашого Хімволокна. Саме Іван Вікторович «забезпечив коштами» свого підприємства будівництво поліклініки та стаціонару Першої міськлікарні, ще й об’єкти не раз виїжджав, аби переконатися, що все йде за планом. Так що… Якби ж то люди не мали нервів.
Скінчилося усе тим, що до Черкас літаком терміново прибув міністр хімічної промисловості СРСР. І хоча йому надали дещо «відкореговані» лабораторні висновки щодо наявності агресивних сполук у виробничому середовищі, умови праці на ЗХВ поліпшилися. У цехах провели ремонти, штрафів стало менше, а у спілкуванні із працівницями майстри вже не лихословили.
Лише за одну ніч і всього 135 осіб спромоглися знести товстий шар примарлового благополуччя у головній промисловій галузі міста. Із цією історією у Москві та Києві розбиралися значно довше, аніж у Черкасах. Як результат, Рада Міністрів виділила додаткові кошти на спорудження житла, лікарню, нові тролейбусні маршрути у промзону.

Пригода з хлопчиком
Яскравим прикладом народного гніву, що вибухає як грім серед ясного неба, стала історія біля «Пушки» в районі залізничного вокзалу.
29 серпня 1975 року, здійснюючи рух мотоциклом з коляскою по вулиці Комсомольській, міліціонер кермом зачерив хлопчину, який перебігав дорогу. За мить всадовив більше наляканого, аніж потерпілого малого порушника ПДР та його роззявкувату матусю в мотоцикл та повіз у травмпункт. Там пацану замазали зеленкою коліно, перев’язали ліктя та сповістили, що до весілля й сліду не залишиться.
І все б минулося, якби занадто пильному даішникові, який, як на лихо, опинився поруч із місцем пригоди, не знадобилося позначити місце міні-ДТП крейдою. В цей час кафе «Зустріч» тріщало від завсідників, там гучно відпочивала компанія «хіміків». Вийшли на перекур, і хтось з них кинув цікавим до крейдяної позначки містянам «невинну» фразу: «Мент збив дитя, вкинув у коляску та здимів невідомо куди».
У людному місці зразу ж знайшлися репетухи, яких хлібом не годуй – дай кривавих подробиць. За мить пацан вже був «збитим на смерть». Рух Комсомольською перекрив розбурханий натовп. Поруч – два гуртожитки тих самих «хіміків» та з десяток характерних привокзальних буфетів: пельменних, пивних і рюмочних. У котромусь з тролейбусів посипалось скло…
Коли на місце події прибули представники міськкому і обкому, 4-тисячний натовп (за оцінкою співробітників КДБ) вже дозрів до гасел від «бий ментів» до «геть радянську владу».
І тут сталося непередбачене: за злою іронією долі – пожежа на м’ясокомбінаті. Як то кажуть – ні раніше, ні пізніше. На місце виїхали два екіпажі, але вчасно не сповіщені про ситуацію на районі, вони помчали саме Комсомольською. Очманілі від усього зразу – загальної ситуації, спеки та алкоголю, – мітингарі сприйняли сирени на власний рахунок. Машини заблокували, наряди побили. До того часу дісталося й курсантам новоствореного пожежного училища – їхню шеренгу просто зім’яли, хлопцям порвали форму, дванадцятеро з них опинилися у травмпункті.
Але що робити далі, ніхто з дуроломів не уявляв. Остаточно витверезила натовп чутка, що у дворах вже стоять бортові вантажівки, а у них повно озброєних солдатів.
Масовий психоз скінчився так само миттєво, як і вразив перехрестя. Уже за півгодини там стало так порожньо, як буває хіба удосвіта: попастися та відповідати за все й усіх нікому не бажалося. Однак «ватажків» заколоту це не врятувало – у натовпі під виглядом роззяв-обивателів увесь час працювали кадебісти, які «клацали подію на пам’ять». Ідентифікувати зачинщиків видалося не складно, адже як «хіміки», усі вони проходили за картотекою. Загалом до відповідальності притягли близько 50 осіб, а конкретно за «геть» четверо отримали чималі терміни.
Насправді – якась божевільна історія. Але вона красномовно свідчить, якими натягнутими були взаємини громадян із владою у взірцевому соціалістичному суспільстві та як небагато було потрібно людям, аби вибухнути. Маючи на те підстави чи з дурної голови – то вже інше питання.