Черешні й гороховий суп

Тетяна Очеретяна, RSS,
Дата: 7-02-2019, 13:22

… Стояло ясне літечко, і ми були в Таращі на канікулах у бабусі й дідуся. Були ще геть маленькими: Люді три рочки, а мені, відповідно, шість. У Яру Таращанському дуже гарно: високі гори обабіч вулички, де була наша хатинка, ароматні трави та смачнющі черешні. Хата розмальована бабусею власноруч, трави пахли неймовірно ароматно, а черешні такого смаку більш ніде не ростуть! І тиша була казкова… Її лише час від часу тривожили шкодливі і страшнющі індики у дворі та великі й далекі літаки у небі. Ну і, звісно, її, тишу ту, могла порушити я – капосна й кучерява, бо Люда завжди була чемна, спокійна й у шкоду не лізла.

Дід Вася йшов на роботу зовсім рано, і ми чекали на нього щовечора обов’язково з цукеркою або пряником. Баба Ганя зранку і корівку встигала подоїти, і в гурток її вигнати, і непідвладну підрахунку кількість кроликів та курочок погодувати. Про мої стосунки з індиками буде окремий пост, а от перед бабусею, маленькою і худенькою, вони були неймовірно слухняними! Попоравшись у господарстві, якось вона ще встигала й наготувати їсти для нас, канікулярних внучок, і вибігти на город із сапою (бур’янець на прекрасному чорноземі дуже вже швидко ріс)… Ні, мабуть, полола бабуся таки з самого світанку, а потім поралися вони разом із дідом. Але навіть просто перераховуючи її ранкову завантаженість, я втомилася, і збилося дихання, а поставити себе на її місце – то геть страшно й нереально: оце вам і кардіо, і ноги, і спина. І не треба було жодного тренажера!
Погосподарювавши, баба Ганя набирала в баночку води, кидала туди декілька ложок цукру, хапала сапку й бігла на роботу. Щоранку машина їх (жінок, які працювали у ланці на буряках) забирала під двором. Ми залишалися самі аж до обіду.
Отак було й того ранку.
Ми пішли до краю городу – рвати і їсти черешні. Чорні, медові, з гірчинкою – м-м-м, оце справжня райська насолода! Але ж унизу вони не такі: треба вилізти на дерево. Люда пробувала щось мені сказати, але куди там! Полізла я, наїлася від пуза! А назад – зась! Страшно! Як не намагалася, нічого не вийшло. Людочка і стільчика принесла, та куди б я ноги не мостила, вони були короткими! Голосила я спочатку, сльози були схожі на ті ягоди. Й сестричка поплакала – за компанію. Потім нам набридло ревіти: багато галасу – мало діла. Так і сиділи: я на дереві, Людочка під ним на стільчику, доки бабусю не привезли на обід. Скільки ж було тої радості! Бо й сидіти довго – важко, й одними черешнями з «клеєм» не втамуєш «растущий організм».
Зняла баба Ганя мене з черешні, глянула я на неї – і що там було лізти? Ех, сором і ганьбище! Пішла з опущеною головою до хати. А там на нас чекало справжнє кулінарне диво!
Прямо перед порогом хати, під величезним горіхом, стояла лавочка – вона слугувала нам за стіл. Там уже лежало нарізане дрібними кубиками сало, цибулинка, розрізана на четверо, і декілька шматочків чорного хліба-цеглинки. А потім бабуся винесла суп! Його аромат перебивав пахощі всіх квітів яру! Гарячий! Дим-пар підіймався, здавалося, до хмар! Він був ніби чарівний! А слинка виділяється від спогадів і зараз. А горох той був неймовірно, неповторно смачнющим! Скільки б не готувала уже своїм дітям той гороховий суп, які б іще не додавала «фішечки» – то копчені свинячі реберця, то курячі крильця, то всілякі приправи, – але той Таращанський смак із дитинства відновити не під силу! Адже нереально повторити ту атмосферу, той випадок, талант і вдачу бабусі Гані.
Звісно, відтоді й до сьогодні що черешні, що гороховий суп – то моя улюблена їжа. А щодо зворотного, неулюбленого, – то це манна каша, яку за мене в дитячому садочку завжди їв Вітя Кособродов, а я за нього пила чай. Але то зовсім інша історія…
Усе в нас родом із дитинства!




Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода