Катерина Іванівна Касяненко народилася 1926 року. Але хоч вік має поважний, – жвава, рухлива, обходиться без сторонньої допомоги і має гарну пам’ять. Старше покоління жителів Червоного хутора знає її як невтомну трудівницю й добру господиню. Майже все її трудове життя вмістилося у двох записах у трудовій книжці: різноробоча та телятниця колгоспу «Зоря». А порядку у дворі та в хаті й зараз дехто молодший може повчитися.
Міською жителькою Катерина Іванівна стала вже після заміжжя. А народилася, виросла й пережила страхіття окупації у Завадівці, що за 10 кілометрів від Корсуня.
«Перебираю в пам’яті свої прожиті літа і розумію, що страшнішого й жахливішого за ту минулу війну не було нічого, – ділиться спогадами Катерина Іванівна. – Стояло спекотне літо, коли німці зайшли в Завадівку. Їхні мотоцикли й машини наповнили все село гуркотом, а вони поводилися нахабно, зверхньо і грубо. Зайняли найкращі будівлі, з деяких хат хазяїв вигнали в повітки. Було, заїдуть у двір, вимагають у матері молока, сала, яєць. Деякі солдати прямо по курятниках шастали, забираючи теплі яйця. Нас це дуже лякало, бо окупанти завжди були при зброї і могли пульнути, поранити чи й убити. До нас доходили чутки, що багатьох людей за непокору нацистам чи інші провини забирали в Корсунь і там розстрілювали…
Мене дуже налякав той випадок, коли німець ухватив маму за кофтину на грудях і буквально заштовхав у приміщення колгоспної контори, щоб там прибирала. В ті хвилини я боялась, щоб він не бив її або не поранив, бо збоку у великій кобурі завжди мав пістолета.
В роки окупації сільська школа не працювала, зате підлітків і старших дітей гонили на різні роботи. Я з мамою та двома старшими сестрами працювала на полях. Часом нас посилали з лопатами вирівнювати після дощів ґрунтові дороги. Наглядач суворо контролював, щоб рівняли ретельно, а у мене ввечері страшенно боліли руки й лопали мозолі на долонях.
Коли настав 1944-й, люди по домівках шепотілися, що скоро прийде визволення. Ми тоді були у Київській області, і переповідали, що з Києва нацистів прогнали ще восени. Десь наприкінці січня німці в селі стали дуже стурбованими і про щось схвильовано розмовляли. Потім у село зайшли нові їхні частини з боку Городища з пушками і машинами. Ми зрозуміли, що це радянські війська женуть-таки окупантів. Бої навкруги села тривали кілька днів. Наші наступали і від Городища, і з боку Деренковця. Багато наших солдатів полягло, коли визволяли Завадівку. Їх потім у центрі села поховали у братській могилі з почестями (139 радянських солдатів – авт.) Ми ж усі ховалися під час боїв у погребах, тільки рано вранці, або як споночіє, пробиралась мати до хати чи повітки, щоб корові їсти дати і подоїти. А ми, діти, переживали, щоб не вбило її…
Із Завадівки прогнали німців 10 лютого. Дуже швиденько вони вибралися, мабуть, затямили, що села не втримати. Але бої в бік Корсуня не вщухали ще цілий тиждень. Чути було, як гудуть гармати, ревуть літаки в небі, а вночі на заході небо довго червоніло. Старші казали, що, мабуть, села палять – так воно й було. Потім бої стихли. Ми ще бачили, як у бік Городища вели колонами полонених німецьких солдатів. Їх було дуже багато – обшарпаних і пригнічених, але жалю не викликали. Що вони шукали і що знайшли на нашій землі?
Наприкінці лютого мати дозволила мені самій піти в Корсунь. Я чула ще до війни про курси медсестер і хотіла туди записатися. Перше, що вразило мене, – руїни гідроелектростанції і підірваний залізний міст за нею. У місті багато будівель також були зруйновані бомбами. Усюди виднілися написи, зроблені саперами: «Проверено, мин нет». А про села Комарівка та Шендерівка розповідали знайомі: там творилося справжнє пекло, саме завершилась Корсунь-Шевченківська битва… Села вигоріли, сотні наших солдатів загинули, вбито було мирних жителів. Казали, що поля під цими селами люди до літа розчищали від заліза, щоб засівати можна було…
Отаке довелося перестраждати. Багато на віку хорошого й поганого зазнала, багато вже забулося, а війну пам’ятаю, наче це було вчора. Не дай, Боже, щоб таке повторилося знову».
