Цього дня 30 років тому було завершено вивід радянських військ із Афганістану
Як і коли вони там опинилися? Все – геополітика. Втративши після Ісламської революції свій вплив у Ірані, США активно шукали поблизу радянських кордонів країну, звідки можна було б вести радіотехнічну розвідку на території СРСР, а то й установити там свої ракети. Тим часом у Афганістані всередині прорадянської Народно-демократичної партії йшла активна боротьба. Партійного лідера Таракі було повалено, до влади прийшов його колишній соратник Амін. На тлі цих політичних розбірок армія і народ виявляли дедалі більше невдоволення. Над режимом НДПА нависла загроза повалення. В таких умовах керівництво СРСР й «організувало» формальне «запрошення» афганського керівництва на введення в країну «обмеженого контингенту військ». 27 грудня 1979 року операція почалася. Щоправда, цей контингент виявився не таким вже й обмеженим: щорічна чисельність радянських військ у ДРА становила близько 100 тисяч військовослужбовців. А тривала та, як би не було – чужа війна, – 9 років, 1 місяць і 18 днів.
«Армія, яка увійде в Афганістан, буде агресором, – відкрито застерігав міністр закордонних справ СРСР Андрій Громико. – Проти кого ж воювати? Та проти афганського народу!» Його не почули.
Міжнародні наслідки зовнішнього втручання Союзу у справи суверенної держави виявилися доволі болючими. Чи й справді Штати збиралися здійснювати усе вищезазначене, чи лише щось із того, тепер можна лише здогадуватися. Але за свою пересторогу Союз поплатився міжнародною політичною та економічною ізоляцією. Власне – й розвал країни почасти був спричинений відчутним погіршенням ситуації в економіці. Звісно, нас вчили, що Країна Рад самодостатня, та насправді навіть США, і вже тепер, не є такою.
Наша ж армія виявилася недостатньо підготовленою для ведення війни в умовах гірської та пустельної місцевості. Багаточисельні збройні формування місцевих активно застосовували тактику партизанької війни, а які з них «наші» чи навпаки, «ворожі», часто залежало від якоїсь конкретної ситуації.
В результаті десятиліття в Афгані коштувало радянському понад 15 тисяч життів, ще майже півтисячі солдат і офіцерів зникли безвісти. Звісно, оті 15051 і 417 – офіційні цифри: на порядок менші реальних. Як і ті, за якими біль Черкащини: із 4027 – 102 загинули, 173 стали інвалідами, двоє зникли безвісти.
Про необхідність виведення контингенту Михайло Горбачов заявив одразу по обранню Генсеком ЦК КПРС. Але було «дві проблеми». Перша – як утримати Афганістан у своїй сфері політичного впливу, друга – як вийти, не втративши лице. Наші військові та умовно-військові політичні експерти наполегливо рекомендували поділитися владою із іншими політсилами, інакше війна не припиниться ніколи. Але перемогла доктрина глави МЗС Едуарда Шеварнадзе: збереження за НДПА всієї повноти влади й після виведення радянських військ. Це рішення призвело до фатальних наслідків і для НДПА, і для її останнього лідера Наджібулли.
На ХХVІІ з’їзді КПРС Горбачов озвучив рішення про виведення військ. У грудні 1987-го виважене рішення ухвалив й Вашінгтон: СРСР має піти без будь-яких втрат – ані, так би мовити – репутаційних, ані військових. Невдовзі у Женеві було підписано угоду, яка гарантувала Афганістану невтручання ззовні. Вивід радянських військ мав здійснитися упродовж 15 травня 1988 року – 15 лютого 1989 року.
Тож рівно три десятиліття тому мостом через Амудар’ю додому повернувся останній радянський солдат. Власне – генерал-летенант: командувач 40-ї армії Борис Громов. А днем раніше – його водій і наш земляк, смілянин Ігор Глигало. Не разом, бо таким був наказ.
Ігор Глигало служив із Громовим з травня 1987-го, і він той, хто у «афганську ріку» увійшов двічі.
Уперше – з 1983-го по 1985-й. По двох роках із орденом Червоної Зірки повернувся додому, одружився, пішов працювати на радіоприладний. Сім’я ось-ось чекала первістка, аж тут дзвінок з дуже серйозної «контори»…
А все тому, що й до Ігора Глигала водієм та ординарцем Громова був смілянин: старший прапорщик Юрій Цивіна. Він і порекомендував генералу земляка. Мовляв – ГАЗи-УАЗи знає як свої п’ять пальців, холоднокровний як риба, але де треба – дасть такої копоті, що очі замружиш. Та основне – водій неймовірно “фартовий”, в Афгані то перше діло, бо вправних чимало, а щоб доля берегла – не всім таке щастя.
І Ігореві надійшла пропозиція з категоріх тих, від яких хочеш-ні, а неможливо відмовитися… Після всього повернувся додому, де його вже чекав Андрійко.
Опісля із “батею” Громовим (так солдати називали Бориса Всеволодовича за те, що за своїх хлопців ладен був порвати й політбюро) Ігор зустрічався ще двічі. Уперше – на відкритті пам’ятника афганцям у Черкасах: той візит надто не афішувався, тому про нього знали лише ті, кому треба було знати. Удруге Громов взагалі звалився як сніг на голову. Просто приїхав у Смілу до свого водія: 10 хвилин посидіти за столом, обняти Ігоря, Світлану та потримати на руках Андрійка…