На святкуванні Дня селища, що його традиційно проводять у Катеринополі в серпні, вшановують сімейні пари, котрі відзначають срібні та золоті весілля. Торік серед таких ювілярів були й герої сьогоднішньої розповіді − Микола Сергійович та Раїса Василівна Береговенки.

Історія їхнього, не побоюся сказати, щасливого сімейного життя розпочалася навіть не півстоліття тому, а ще раніше − в 1952 році.

Микола Сергійович говорить:
− Зі своєю дружиною я знайомився двічі. Це сталося так. Коли ми вже разом ходили на танці до клубу, у центрі Катеринополя над ставком зустріли Віру Романівну Лазебнік, котра працювала вихователькою дитсадка. Привіталися з нею. А я кажу Раї: «Це моя вихователька», а вона мені у відповідь: «Це моя вихователька». А Віра Романівна тоді й говорить: «Діти мої, ви обоє ходили в одну групу в дитсадочку…»

Як це так? Проте знайшлася фотографія, датована 1 січня 1953 року, на якій упізнали себе. Рая в нижньому ряду в ковпаку з намальованою зіркою, а я в середньому − крайній зліва.
А чого знайомилися двічі? Бо у 1954-му, коли Крим приєднали до України, Раїні батьки виїхали туди й доньку забрали із собою. Але її мама, Любов Іларіонівна, хворіла, тож дівчинку забрала до себе в Луганськ двоюрідна сестра. Там вона і школу закінчила. А коли батьки повернулися на малу батьківщину, то і Рая – разом із ними. Тоді ж у 1964 році й познайомилися вдруге.

У 1967-му я вступив до Даугавпільського військового авіаційного радіотехнічного училища, а наступного року перед першотравневими святами зателефонував до Раї, яка тоді навчалася в Луганському технікумі радянської торгівлі, щоб на 1 травня приїхала додому. Вона щиро здивувалася – що за нагальна потреба? Ти приїзди, я потім усе поясню!»

− Зібралася я, − вступає до розмови Раїса Василівна, − взяла квиток на «кукурудзяник» (Ан-2) – і лечу і в прямому, і переносному сенсі. Що ж трапилося? Коли це приходить Коля до нас (батько вдома, мама − на роботі), та й каже: «Прийшов просити руки Вашої доньки». Тато, Василь Степанович, відповідає: «Це не до мене, це до дружини…». Мама, Любов Іларіонівна, коли дізналася, почала відмовляти від, на її думку, нерозважливого кроку: «Що це ви надумали, ви ж обоє тільки на першому курсі…» Проте Коля наполіг на своєму, і 4 травня ми розписалися та й роз’їхалися на навчання.

А майже через рік лелека приніс у їхню молоду сім’ю первістка − доньку Інну. Після закінчення училища «свіжоспеченого» лейтенанта відправили служити у Новосибірськ. А що в родині вже було малятко, то в дальній гарнізон командування офіцера не відправило.
У 1973−1977 роках Микола Береговенко навчався у Військово-інженерній радіотехнічній академії (ВІРТА) в Харкові. Тут їхня родина поповнилася ще однією донькою – Альоною.
− Рая жертвувала всім. Аби не вона, моє сонечко, я б цього не досягнув у своєму житті, − зізнається Микола Сергійович. − Рая ж не просто моталася зі мною по всіх гарнізонах, вона служила разом зі мною, хоч і не носила на плечах погони… Бо ж не скрізь потрібні були спеціалісти з її освітою. Ми колись порахували, що за 26 років армійської служби ми тільки десять із них мали свою квартиру, а то жили і в комуналках, і в гуртожитках у кімнатах площею 12 квадратів…

У 1992-му Береговенки повернулися в Україну. Жили в Харкові, мали там квартиру. Та трапилося так, що довелося приїхати туди, де розпочинався життєвий шлях обох.
Сьогодні родина Береговенків радіє своїм уже дорослим та успішним донькам. Пишаються і внучкою Маріанною, котра закінчила Київський інститут культури і мистецтв.
1 вересня 2018 року Береговенків їхні друзі та куми вітали із золотим весіллям. Були приємні слова, спогади, пісні і танці. Спілкуючись із Миколою Сергійовичем та Раїсою Василівною, бачив їхні очі, чув їхні слова, сповнені любові один до одного. І вірю, що вони разом зустрінуть і 75-річчя свого весілля, на котре, сподіваюся, запросять й автора цих рядків.