«Таке враження, що я народилася з олівцем і пензликом у руках. Малювала завжди, і отримувала від цього величезне задоволення…» Так розповідає про своє покликання черкаська художниця Олена Новікова. За фахом вона медсестра, і півжиття пропрацювала у відділенні реанімації новонароджених. Усю себе віддавала немовлятам, які були поміж життям і смертю… Проте не полишала і свою пристрасть – живопис. Саме він колись допоміг жінці у скрутні часи. І, зрештою, хобі переросло у справу цілого життя.

Як зараз згадує пані Олена, її дитячі малюнки вже мали сенс і конкретні форми:
– Мій тато фотографував не тільки нас із братом, але й те, чим ми захоплювалися. Як він розповідає, вже у 2 роки мої малюнки не нагадували дитячі «каляки-маляки». До слова, якось зобразила свого тата так, що всі знайомі відразу розуміли, хто на малюнку… Він був із кучерявим волоссям і в окулярах, з руками й ногами».
До художньої школи Олена Новікова потрапила вже в старших класах. Проте, за її словами, вона не була ученицею, а відвідувала заняття як вільний слухач. Її малюнки тоді сподобалися відомому художнику, викладачеві художньої школи Яну Марцинкевичу.

– Я приходила на його уроки і займалася разом із групою. Всі учні готувалися отримувати атестати за своє семирічне навчання в школі, а я, на жаль, такий документ отримати не могла, – розповідає Олена Новікова. – Проте мої роботи (потай від мене) відправили в Ленінградський державний академічний інститут живопису, скульптури та архітектури імені Іллі Рєпіна. Про це я дізналася після того, як Ян Іванович показав мені листа з пропозицією йому приїхати разом туди для вступу.

Але цьому не судилося статися. Через те, що в дитинстві Олена часто хворіла, батьки не готові були відпустити її на навчання так далеко. Крім того, мама й тато мріяли, щоб їхня донька стала біологом, і наполягали на вступі до Черкаського педагогічного інституту. Проте юна Олена вирішила не годити ні нашим ні вашим і подала документи до Черкаського медичного училища.

– Медицина була близька мені з дитячих років, і була другою моєю пристрастю після живопису. Ніколи не шкодувала, що я вступила до медичного, – каже жінка. – Я повністю реалізувала себе як особистість, віддаючи всю себе новонародженим дітям, життя яких трималося на волосині.

Проте улюблену справу Олена все одно не полишила, хоча і протягом довгих років уникала «повернення». Так чи інакше її до цього спонукали обставини:

– То стінгазету намалювати, то на день народження або на весілля подарунок потрібен, то старшій доньці, яка вчилася в художньому коледжі, допомогти треба… Крім того, завжди хотілося додати у відділення нашої лікарні хоч трішки позитиву, адже робота у нас була важкою не тільки фізично, але й морально. Так з’явилася ціла серія малюнків на дитячу тематику, що тепер прикрашають коридори відділення дитячої інтенсивної терапії новонароджених Черкаської дитячої обласної лікарні. Поки були маленькими мої діти, я майже не брала пензлика в руки, бо живопис дуже затягує – не помічаєш, як раптом настає вечір. Я цього дозволити собі не могла: чотирьом моїм дітям потрібен був максимум уваги, – згадує жінка.

А колись, каже пані Олена, декілька картин допомогли прогодувати її дітей:
– Я завжди любила робити людям подарунки. Не знаю, чому, але я отримувала від цього величезне задоволення. Тому чимало своїх картин я просто дарувала. Але трапилось і таке в житті, коли чотири невеликі картини врятували мою сім’ю від голоду. Не хочу згадувати про ті часи, але $200 у 1997 році за 4 картини розміром 20х15 із пейзажами пір року запам’яталися на все життя не лише мені, а й моїм дітям. Відтоді мій старший син завжди наполягав, щоб я повернулася до живопису.

Так і сталося. Два роки тому Олені несподівано запропонували роботу у творчій студії художником із розпису ліпнини в інтер’єрі. І з цього моменту все почалося.
– Ця робота мене поглинула повністю, мені знову захотілося зробити щось своє, – каже мисткиня. – Повернулася до написання картин. Потім надійшла пропозиція поїхати в іншу країну виконувати реставраційні роботи і художній розпис інтер’єру. Не змогла встояти і тому звільнилася з лікарні заради здійснення мрії.

Художниця переважно пише пейзажі. Адже саме у природі, на її думку, можна черпати найбільше натхнення. Каже, що немає нічого прекраснішого за цей багатогранний світ, немає нічого більш натхненного, ніж захід сонця, світанок, море, гори, ліси, поля, зорі…
– Це у мене від тата! Я пам’ятаю, як малою він забирав мене з дитячого садка і розповідав про те, як розквітає квітка, чому змінюються пори року, як бджола добуває мед… Я пам’ятаю, як ми годували травою коня, якого пасли недалеко від мого дитячого садка… У нашому домі постійно жили тварини, природа багато важила у моєму житті. Вважаю, що справжній художник має вміти зобразити те, що стане піднесеним і недосяжним, що буде викликати захоплення і трепет. Художник має бути і психологом, щоб розуміти замовника, вловлюючи тонкощі його внутрішнього світу.

Позитивно ставиться художниця й до сучасного мистецтва. Вважає, що воно розвиває людський потенціал. Так, вона освоїла чимало нових технік, оскільки деякі замовники хочуть саме таку картину в сучасному стилі. Абстракція без чітких ліній і пропорцій чи акрилові заливки – не зовсім складна техніка, як вважає пані Олена. За її словами, важливо обрати правильні матеріали і розуміти, як потрібно підбирати колірну гамму: «Ці картини розкішно «вписуються» в інтер’єри. А техніка «сухий пензлик»? Обожнюю! Завдячуючи їй, я ризикнула спробувати себе в ролі портретиста. Раніше не дуже любила писати портрети, а тепер із величезним задоволенням дарую їх своїм друзям».

Як кажуть, талановита людина – талановита у всьому! У шкільні роки юна Олена ще й римувала вірші. Першим її успіхом був всеукраїнський конкурс читців, на якому вона продекламувала свій вірш про Черкаський край і посіла перше місце. Художниця й досі пам’ятає, як її вчителька Руана Абрамівна плакала від радості. Потім довгі роки зошити з віршами Олени припадали пилом на горищі батьківського будинку, поки їх не знайшла донька Інна.

– Завдяки доньці і моїй подрузі Аллі Бусіоке мої поезії знайшли свого читача. Публікую їх під псевдонімом Єва Антанович, так само підписую більшість картин, написаних на замовлення, – зізнається художниця.
Щодо планів на майбутнє, то пані Олена каже, що хоче зробити ілюстрації до книги, котру написав її чоловік Володимир Танцюра, а потім, можливо, й до інших його книг. Також у неї є невеличка, але амбітна мрія організувати власну виставку робіт.