Портрет щасливої жінки

Дата: 8-03-2019, 15:01

Портрет щасливої жінки
П’ятниця, кінець робочого дня, у коридорі поліклініки тільки двоє − схвильоване подружжя. Чоловіка турбує біль у плечі, він показує рентгенівський знімок лікарю-невропатологу Катерині Борисівні Ріпі. Та запрошує його в кабінет, а за кілька хвилин кличе й дружину. Виходять разом із зовсім іншим виразом облич…

− Дружину покликала, бо бачу, що він від неї залежний, саме вона привела чоловіка в лікарню. Тому й контролюватиме, як він лікуватиметься, − пояснює лікар. І через паузу роздумує: − Нам частіше доводиться психологами бути, ніж вузькими спеціалістами. Багатьом хворим потрібніші за ліки спілкування, розуміння, емоційна підтримка. Буває, вислухаєш хворого, а він про рецепт забуває…

− Не втомлює Вас така робота? − питаю я.

− Ніколи! − чую у відповідь. − Про медицину мріяла з дитинства. Після 8 класу відвезла навіть документи в медучилище. Але батько, який працював водієм у Набутівському цукрозаводі, прийшов з роботи і розповів, що до нього приходив мій учитель з Нетеребської школи Іван Степанович Поліщук і сказав: «Ваша Катя має вчитися далі і вступати в інститут». Відмовили мене від медучилища. А мрія не полишала мене й далі. Жили ми недалеко від Набутівської лікарні, і від неї долинав той специфічний запах, від якого завмирало серце. А молоді пари лікарів Білих, Ямчицьких, Нікітенкових були такими красивими, авторитетними, що кортіло стати схожими на них… Десять класів закінчила з двома четвірками. Батько, напевне, бачив мене спеціалістом цукрозаводу, бо взяв на підприємстві направлення у Смілянський технікум харчової промисловості. Я й відвезла туди документи. Сама. Сама ж наступного дня забрала їх і заявила батькам, що хочу вступати в медінститут. Поїхала в Київ, склала екзамени – і вступила. Закінчила педіатричний факультет. Багато моїх однокурсниць мріяли залишитись у Києві, а я була «домашньою», мене у рідний Набутів тягло, в ту лікарню, яка пробудила в мені любов до медицини. Проте вакантного місця там не було, і я подалась у районну лікарню.

Вісім років працювала дільничним педіатром. Дуже любила свою роботу, але була одна незручність: ми жили в Гарбузині, а моя дільниця – на правобережжі Корсуня-Шевченківського. Довго було добиратись додому після викликів, а діти невеликі. І тут відкрилась вакансія невропатолога у новоствореному відділенні стаціонару. Я пристала на пропозицію тодішнього керівництва перекваліфікуватись. І ось уже 28 років працюю невропатологом. Коли оформляла пенсію, у пенсійному фонді дивувались із трудової книжки: всього два записи за все життя!

Серед теперішніх пацієнтів інколи впізнаю своїх колишніх діток, яких із важких станів витягувати доводилось. Вони мене просто не можуть пригадати − малі ще були, а батьки пам’ятають. Усього бувало. Раз довелося діток рятувати від холоду та голоду, відібравши у матері-п’яниці. За 8 років на моїй дільниці жодна дитина не померла. Мало було спокою, але я ту роботу так само любила, як і цю люблю.

Ми з чоловіком Леонідом Олександровичем інколи обговорюємо сьогоднішні проблеми медицини, і я жартую: от дожити б до гідної зарплати – і на пенсію. Тому що становища вузьких спеціалістів теперішні реформи не покращили. Смішно, що нашу працю оцінюють у 3−4 тисячі гривень. Але живемо надією і у відчай не впадаємо. Хіба в грошах щастя?…

До бабусі раз-по-раз пригортається онучка − десятирічна школярка Маша.

− Оце моє найбільше щастя, мої дві онучки, − посміхається Катерина Борисівна. − Як і в професію, заміж я вийшла по любові. Познайомилась у клубі з найкращим гарбузинським хлопцем − студентом юридичної академії. І так багато у нас спільних уявлень і поглядів виявилось! Навіть те, що й він після навчання у батьківські краї повернувся. Усе життя слідчим райвідділу міліції працював. Дочка Оксана батьковою стежкою пішла, син Саша також має юридичну освіту, але недавно поміняв професію і роботу.Питаєте, в чому моє щастя? У роботі – вимріяній і улюбленій. У тому, що живу там, де мені подобається, де мені не тісно, як, приміром, у Києві. У сім’ї, де всі люблять один одного, де шанують батьків. Якщо й бувають прикрощі, ми їх долаємо разом. Я щаслива життям!

Зауважую собі, що щасливу жінку видають її очі. Такі, як у цю мить у Катерини Борисівни: з них струменить доброта, ніжність, здатність обдарувати весь світ своєю любов’ю.

Людмила Моренко

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода