«Живу за принципом "Бог і люди бачать усе"»

Дата: 10-03-2019, 11:02

«Живу за принципом
Директор Наукової бібліотеки імені Михайла Максимовича Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Григорій Голиш відомий у краєзнавчих колах не лише Черкащини. Має у творчому доробку понад 500 публікацій, серед яких левову частку займають саме краєзнавчі (особливо про рідну Золотоніщину). Григорій Михайлович – лауреат обласної краєзнавчої премії імені М. Максимовича та профспілкової премії імені Народного вчителя О. Захаренка, має у своєму арсеналі почесний знак «За особливі заслуги перед Черкащиною», ювілейну медаль «За вірність заповітам Кобзаря» та ще багато-багато справді заслужених нагород. До свого 70-річного ювілею славний іменинник, автор багатьох матеріалів на сторінках «Нової Доби», розповів про торування життєвого й професійного шляху, творчі доробки та хобі.

− Григорію Михайловичу, розкажіть, де навчалися та звідки любов до історії?
− Народився в Деньгах Золотоніського району. Це село єдине й неповторне за назвою в Україні, а для мене ще й тому, що то – мала Батьківщина. З ним пов’язані одні з найтепліших спогадів. Крім того, там народилося багато відомих людей: двоє лауреатів державних премій, кілька докторів наук та багато інших. Спочатку навчався у місцевій школі. Ще зі шкільних років потрапив у такий собі «бермудський трикутник» із улюблених предметів: мене захоплювала математика, історія та література. Врешті зрозумів, що якби не було таких поєднань, то всього, мабуть, і не написав би. Закінчивши Деньгівську школу, подався в Золотоніську міську школу №4 (нині гімназія імені С. Скляренка), де була колись чоловіча гімназія. Мені пощастило з наставниками, особливо у викладанні історії. Тодішній учитель Григорій Абрамович Вайсберг наскільки вмів зацікавити, подати матеріали, що не любити історію не можна було. А перші уроки краєзнавства та знання з німецької мови отримав від людини-легенди Михайла Федоровича Пономаренка. Завершив загальну освіту уже в Чапаєвській школі, яку закінчив із золотою медаллю.
Здобувати вищу освіту подався до Полтави, тоді факультети історії можна було на пальцях перерахувати. Вибір упав на Полтавський державний педагогічний інститут ім. В. Короленка, там отримав диплом із відзнакою. Пропонували лишитися в Полтаві, вступати до аспірантури, адже бачили в мені майбутнього науковця. До слова, починаючи з другого курсу, я був у студентському науковому товаристві, став переможцем обласних і республіканських конкурсів студентських наукових робіт, були й перші публікації в солідних збірниках. Але я обрав чи не найвіддаленіше місце роботи – Волинське Полісся. Відчував, що для того, аби набувати життєвий досвід, здобувати практичні знання, не потрібно шукати тепленьке містечко. Крім того, у нас була така джентльменська угода між одногрупниками: ближні місця за розподілом віддати дівчатам. Ми ж однаково, мовляв, підемо в армію, а вже потім знайдемо місце роботи до душі. Та, скажу вам, не всі дотрималися цієї угоди. А я поїхав, чим здивував багатьох.

− Як склалася Ваша робота у Волинській області?
− Потрапив я туди, де була Поліська Січ Тараса Боровця. Уперше там побував. Це село Річиця Ратнівського району, на кордоні з Білоруссю. Багато чого мене шокувало, наприклад, те, що третина людей у селі була неписьменною (це в 70-х роках минулого століття!). Транспортного сполучення з райцентром не було, тож добирався на семінари або пішки, або човном по Прип’яті, або ж на конях. Та й працював там, власне, не вчителем історії: нашкребли мені лише шість годин, а в основному викладав німецьку мову та фізкультуру. Отаке дивне поєднання (сміється – авт.). Пропрацював там один рік, потім пішов служити до армії в танкові війська. Тоді вважав, що служба має бути реальною, бойовою. Служив заряджальником танка, рядовим, у Прикарпатському військовому окрузі, в Ужгороді. Вже пізніше дослужився до звання капітана.

− Після служби в армії повернулися на малу батьківщину…
− Так, на Волинь уже не поїхав. Повернувся до Чапаєвської школи, хоча там мені сказали, що в денній школі годин немає, але є можливість викладати у вечірній – історію та німецьку мову. Згодом уже став повноцінно викладати історію та суспільствознавство. Крім того, із початку 80-х років викладав на кафедрі історії КПРС у Черкаському педагогічному інституті за сумісництвом. Тоді ж я склав кандидатський мінімум, уже мав півдисертації на тему «Розвиток КПРС ленінської аграрної політики на сучасному етапі». Але якось подумав: чому ж, коли ця політика торжествує, по ковбасу й масло їдемо до Києва, а в наших крамницях є лише «собача» радісна полиця з ліверною і кров’яною ковбасою? Я на деякий час припинив роботу – щось мені підказало, що за цю дисертацію буде соромно.
І 1985 року я став директором Чапаєвської школи. Тоді вдалося збудувати новий корпус за 9 рекордних місяців. Школа стала базовою в районі й області з природоохоронної, історико-краєзнавчої і фізкультурно-масової роботи та охорони здоров’я. Ми мали власний стоматкабінет, профілакторій, де можна було отримати 10 фізіотерапевтичних процедур, сеанси лікувального масажу, а ще – перукарню, швейну та шевську майстерні, сучасні кабінети, всі технічні засоби, дві спортивні зали. Також ми орендували сільський Будинок спорту, використовували два стадіони (сільський та шкільний). Мали багато досягнень у спорті, перемагали у змаганнях різного рівня. Роботу в школі я намагався побудувати по лінії перспективи – ні дня без новизни. Багато чого запозичив у мого педагогічного побратима Олександра Антоновича Захаренка. Не один раз бував у його школі. Та найбільшою гордістю є музей, який отримав звання народного і зразкового. Там понад тисяча експонатів, чотири величезні зали.

− Чому ж Ви полишили місце директора школи?
− У 1998 році я дав згоду стати заступником голови Золотоніської РДА, мав на меті напрацьований досвід поширити на гуманітарну сферу всього району. Тим паче, тоді був складний період у фінансовому плані, криза, хотів покращити життя бюджетників, зайшовши у владні кабінети. Складно було курувати освіту, медицину, культуру, соціальний захист. Та нам удалося згодом погасити піврічну заборгованість із пенсій та зарплат, забезпечити позитивні зміни в медицині (зокрема, породіллям давали медичний пакет коштом адміністрації). У 2000 році, після трирічної каденції, я залишив роботу, бо остаточно зрозумів, що то не моє. Але це був унікальний життєвий досвід. Крім основної роботи, продовжував учителювати (за сумісництвом у рідній Чапаєвській школі), займався вивченням краю. Не народилася би обсягова книга «Подорож Златокраєм» (нещодавно побачило світ її друге видання), аби не постійні поїздки населеними пунктами району, бо ж не оминав навіть найменших хуторів.

− Після владних кабінетів все ж вирішили знову повернутися до педагогічної діяльності?
− Саме так, але вже в Черкаському університеті , де викладав нумізматику за сумісництвом. Олександр Перехрест, тодішній декан історичного факультету, запросив мене на основне місце роботи до вишу. Мені надали посаду старшого викладача. У 2004 році захистив кандидатську дисертацію, через рік отримав вчене звання доцента. А з 2008 прийшов до наукової бібліотеки й донині очолюю її. Ще з дитинства одним із моїх кумирів була сільський бібліотекар Олександра Кузьмівна, і десь глибоко в душі мені хотілося працювати у книгозбірні.

− У Вас досить солідний доробок видань, які можна зібрати у міні-бібліотеку. Розкажіть про них.
− Творчий доробок становить понад 500 публікацій, із них 16 – окремих видань, книг. Усі можна розділити на так звані блоки. Перший із них – науковий, куди входить, зокрема, монографія «У вирі війни. Становище неповнолітніх громадян України у 1941−1945 роках». Це версія моєї кандидатської дисертації. Тоді вперше в Україні звернувся до теми наймолодших представників воєнного покоління. Досить складна робота: бракувало окремих документів, тому потрібну інформацію відшуковував через перелистування величезного масиву архівних матеріалів. Але тему схвалила наукова спільнота України. Крім того, у співавторстві з моєю дочкою Ларисою (вона займається дослідженням спеціальних дитячих установ воєнного періоду) підготували розлогий розділ про знівечене війною дитинство для видання Національної академії наук «Україна в Другій світовій війні». Ще один важливий блок – навчально-методичний, куди увійшли підручники, посібники, зокрема перший в Україні посібник із нумізматики та підручник з історії історичної науки. Найбільш потужний блок моїх публікацій – це краєзнавство, яке є в пріоритеті. Першою книгою стала «Золотоніщина в роки Великої Вітчизняної війни 1941−1945 рр.». У 2010 році, напередодні 150-річчя моєї рідної Чапаєвської (нині Благодатненської) школи, вирішив подарувати свою книгу «Крізь роки й епохи», де дослідив її історію від першої згадки й до сучасності. Також я все-таки зосередився на краєзнавчій персоніалістиці. 2013-го, коли минуло 5 років від смерті Валерія Шпака – мого друга й поета-академіка, – вийшла у світ книга «Він по-іншому жити не міг». Туди увійшли спогади, нариси про цю видатну людину і значна кількість фото, до яких я підбирав віршовані підписи його авторства. У такому ж ключі підготовлена книга «Спокою в житті не знав» (про освітянина В. Клименка). Є і дві книги, присвячені історії та сьогоденню ЧНУ ім. Б. Хмельницького та його персоналіям. А моїм колегам-бібліотекарям та всім шанувальникам книги адресовано збірник сентенцій
«2 300 вибраних мудрих думок про книгу і читання»…

− А хобі маєте? Як узагалі відпочиваєте?
− Давно колекціоную паперові грошові знаки і монети, та й узагалі старожитності. Власне, це нормальне захоплення для будь-якого історика. Люблю подорожувати, побував недавно у Єгипті, біля пірамід. Це була моя давня мрія. Обожнюю тихе полювання і рибальство. І, звісно ж, фізичну культуру – 25 років я займався оздоровчим бігом. Зараз уже не бігаю, але постійна рухова активність має місце в житті. Також захоплююсь волейболом, свого часу грав за збірну ветеранів Благодатного.

Олеся Зінченко

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода