Відколи ми відзначили попередній ювілей Тараса Шевченка, скільки про нього прочитано такого, про що не розповідали вчителі літератури! І раптом прийшло усвідомлення того, що бути генієм і пророком цілком можливо, залишаючись при цьому найземнішим із земних. Дізналися, що в означеній «іпостасі» Тарас Григорович залицявся до жінок, міг добряче набратися, подиміти сигарою і навіть брудно вилаятися. Тут би не передати куті меду, бо таки не це головне. Воно – в іншому. Добре це чи зле, але не знала відтоді ураїнська земля людини, яка б бачила її долю на віки уперед. Він надривно кричав про все, із чим ми маємо справу ось уже понад півтора століття після його смерті…
Фрак і кава з ромом
Друзі вважали Шевченка справжнім денді, адже той без зайвого жалю витрачав на модні костюми та жилети величезні гроші. Між іншим – не залишилося, чи й не було, жодного портрета або ж автопортрета Тараса Шевченка в українському національному вбранні. У вишиванці його теж ніхто не бачив, інакше б зафіксували хоч у слові.
Одного разу з гонорару придбав собі дорогу шубу з борсука. Коли 1947 року Шевченка заарештували, він був у фраку при білій краватці – їхав на весілля до відомого історика Костомарова. А в столичних казематах, розрахованих на аристократію, міг собі дозволити замовляти коньяк та страви із ресторану по сусідству: все це представлено у документальному фільмі Юрія Макарова.
Тарас Шевченко пречудово знався на сортах чаю й кави, любив дорогі предмети з європейських колоній, паризькі сорочки і краватки, катання на фіакрі, столичні тусовки. Ну й при нагоді – «мочити морду», як він сам висловлювався, тобто попивати ром. Зауважте – не аби що.
Тарасові хисти
Шевченко – археолог, картограф, мандрівник. Не чули? Щоправда, мандрував із власної волі він далеко не завжди, але навіть на військовій службі любив відкривати нове. Став художником експедиції, спорядженої на Аральське море: замальовував краєвиди і допомагав складати карти. Ночував у юрті, полював на тигра. А до археології він пристрастився 1845-го, коли став членом Археографічної комісії. Вже наступного року Тарас Шевченко активно працював на розкопках групи курганів Перепет під Фастовом у групі професора Миколи Іванишева. «Я люблю археологію, поважаю людей, які присвятили себе цій таємничій матері історії», – напише Шевченко у щоденнику.
Визнаний дослідник шевченкової біографії, професор Леонід Ушкалов доходить висновку, що Тарас Шевченко – постать ренесансного типу. Він – актор, співак та режисер, який навіть на засланні пробував робити вистави. Ще – скульптор, фотограф, публіцист, перекладач, винахідник: застосовував новаторський спосіб гравюри, експерементував, змішував хімікати, пробував опанувати техніку акватинти…
От кажуть, що Пантелеймон Куліш недолюблював Тараса Григоровича за непробивну категоричність в оціночних судженнях та часто – цинізм (і дружина Куліша тут взагалі ні до чого, то зовсім окрема історія). І оцей «цинік» міг годину просидіти навпочіпки біля мурашника, спостерігаючи за неспокійним життям його мешканців. Не раз траплялося, що рятував від жорстокої дітлашні приблудлих котів і собак, «викупляючи» їх.
«Чом діла не робиш?»
Тарасові друзі знали його як художника, а до літературних вправ ставилися скептично. Мовляв – то не хліб. Пишучи поему «Катерина», Шевченко питав у Івана Сошенка: – А ось послухай, Соха, чи воно так до ладу буде? – Та одчепись ти, кажу, зі своїми віршами! – гримав на нього Сошенко. – Чом ти діла не робиш?
Під «ділом» шевченків приятель розумів малярство. Згодом, коли до Шевченка саме як літератора прийшло визнання, Сошенко виправдовувався: – А хто ж його знав, що з нього зробиться такий великий поет? – і доповнював: – А я все ж стою на своєму: що якби він покинув вірші, був би ще більшим живописцем, аніж поетом.
Та все ж до наших днів дійшло понад 800 картин і малюнків Шевченка. Якось навіть Тарас Григорович намалював жартівливого автопортрета, на якому зобразив себе у капелюсі, але без штанів. В ті часи і в тій державі «робота без шансів», та згодом видатні художники світу залюбки робили подібні творчі провокації.
Тарас і російська мова
Так, книги «Кобзар» Шевченко не писав. Те, що видали, мало назву «Кобзарь», але то просто норми правопису. Але ж російською писав чимало: і «Слепую», і «Невесту», і щоденника «Журнал».
У книзі «Спогади про Т. Шевченка» Андрій Козачковський, приятель поета, пише, що російськомовні твори Шевченка – «зразок неповторного, що не вдалося Основ’яненку, мистецтва передавати місцевою російською мовою побут України з цілковитим дотриманням зворотів рідної мови і народного характеру дійових осіб». А ось наш земляк, академік Сергій Єфремов, у редакції якого 1927 року й було видано «Щоденника», вважає навпаки: на його думку, російська давалася Шевченку надто натужно – на те вказує і українська фонетика, і наші слова, писані російською. То що це – колорит чи недосконале володіння? У будь-якому разі, Шевченко – не Гоголь. Шевченко – українець, Гоголь – малорос. «Перекладав оце \”Слепую\” та й плакав над нею. Який мене чорт спіткав! За який гріх, що я оце сповідаюсь кацапам черствим кацапським словом», – напише Тарас Шевченко у листі Якову Кухаренку у 1842 році. І коментарі тут зайві.
«Хотел войти в самую церковь…»
Одначе Тарасова російська теж цікава. Минулоріч восени в Каневі черкаський видавець Олександр Третяков презентував репринтне видання тих самих «Щоденних записок (журналу) Тараса Шевченка» за редакцією Сергія Єфремова 1927 року. То книга, в якій на понад 800 сторінках не змінено жодного розділового знака ані в коментарях Єфремова, ані у преметі тих коментарів. 12 червня 1857 року – 20 травня 1858-го. 299 днів, а скільки там усього! Ще й перебування у Новопетровському, потім у Нижньому Новгороді, дорога до Москви та життя там, трохи Петербурга…
«Проходя мимо церкви святого Георгия, и видя, что двери церкви растворины, я вошел в притвор и в ужасе остановился. Меня поразило какоето безобразное чудовище нарисованное на трех аршинной круглой доске. Сначала я подумал, что это индийский Ману или Вешну заблудил в христианское капище полакомиться ладоном и деревянным маслицем. Я хотел войти в самую церковь, как двери растворилися и вышла пышно франтовски разодетая барыня уже не совсем свежая, и обратясь к нарисованному чудовищу три раза наброжно и кокетливо перекрестилась и вышла. Лицемерка! Идолопоклонница! И на верное блядь. И она ли одна? Миллионы подобных ей бессмысленных извращенных идолопоклонниц. Где же христианки? Где христиане? Где безплотная идея добра и чистоты? Скорее в кабаках, нежели в этих обезображенных животных капищах» (частково адаптовано – авт.).
Доктор Бланк
У Петербурзі 24-річний Шевченко тяжко занедужав, очевидно – на брюшний тиф, але це не напевне. Його поклали в госпіталь святої Марії Магдалини, де тоді працював Олександр Бланк. Він і доглядав Тараса, допоки той тиждень лежав без свідомості, а потім ще два тижні кидався у пропасниці. На той час у Бланка була 3-річна дочка Марія – майбутня матір… Володимира Ульянова.
До речі, дід «вождя світового пролетаріату» родом був з України, він народився в Житомирі. Щоправда, тоді він називався Ізраїль Бланк. На цей факт у своїх мемуарах вказує сестра Володимира Ілліча – Марія Ульянова-Єлізарова. Тому не зовсім правда, що Леніна з Україною ніколи нічого не пов’язувало.
Про Бланка у листах друзям Шевченко відгукувався з великою теплотою і вдячністю. Мовляв – якби не він, то… Хитросплетіння земних доль бувають настільки неймовірними, що легше повірити у життя на Марсі. Але ж бувають.
