Цьогоріч виповнюється 130 років від дня народження Матері-героїні Лисенко Євдокії Данилівни, яка дарувала своїм 17-м дітям уміння любити й розуміти життя. Із нагоди вшанувати подвиг диво-жінки у черкаському Будинку вчителя зібралася повна зала людей – студентів, місцевих жителів, тих, хто знає родину Євдокії Данилівни, і тих, чию сім\’ю не оминула війна.
Непросту життєву історію звичайної «жінки із села» розповів присутнім голова Черкаської обласної організації ветеранів Володимир Веретільник:
– Випало на долю Євдокії Данилівни раз у раз випроводжати своїх 10-х синів у далеку і незвідану дорогу – на фронт, на страшні бої Другої світової війни. І кожному вона дала в дорогу вишитий рушник – материнський наказ повернутися живим. Подружжя Лисенків здобуло на хуторі славу затятих трударів, щирих життєлюбів. І сини, й дочки народилися у них в любові, зростали дружніми, беручкими до роботи, шанували батьківську турботу.
Один із синів, Степан Макарович, згадував: «Батьки наші були заможними: мали 7 гектарів землі, тримали корів і коней, овець із півсотні, були воли… Але ж і працювали не розгинаючи спини. А ми, діти, допомагали їм в усьому, чим могли. Батько наш був добрим господарем і майстром на всі руки. Умів кравцювати, шевцювати, бондарювати, ковалювати і мурувати і навчав нас цих ремесел».
Та коли настала пора колективізації, господарство Лисенків примусово стало спільним надбанням. Родину ж переселили з невеликого хутора до села Бровахи, де жили і працювали Лисенки до останніх днів. У 1934 році помирає чоловік Євдокії Данилівни. Тоді ж зник безвісти найстарший син Архип, який поїхав на заробітки до Сибіру – освоювати тайгу. І досі його доля невідома.
Так Євдокія самотужки виховувала 16-х дітей – Степаниду, Феодосія, Петра, Явтуха, Василя, Івана, Михайла, Степана, Миколу, Павла, Андрія, Олександра, Анастасію, Явдоху, Ганну і Марію. Коли почалася війна, старшому сину Феодосію було 30, наймолодшому, Олександрові, – 14 років. 1941-го на фронт пішли Петро, Михайло, Степан, Василь та Іван. П\’ятеро інших – Павла, Миколу, Андрія, Олександра і Феодосія – призвали у 1943–1944 роках польові військкомати вже визволених територій Корсунь-Шевченківського району. Односельчани згадували, що під час війни Лисенко Євдокія ніколи не плакала, лише молилася, аби всі її діти, поранені чи скалічені, повернулися додому.
І доля таки змилосердилася над жінкою. Родина Лисенків зібралася разом уже 1947 року. За рік до цього Євдокії Данилівні присвоїли почесне звання Матері-героїні. Про це вона згадувала: «Стою в Кремлі, отримую нагороду і плачу від радості – не можу й слова зронити…».
Та рід Лисенків славиться на Корсунщині донині, і сьогодні він нараховує 40 онуків і понад 60 правнуків, не злічити і праправнуків. Завітали до Черкас троє її нащадків – онука, правнук і праправнук. Про свою бабусю-прапрабабусю згадують, як про сильну жінку, яка прожила непросте життя, тож заслуговує глибокої поваги!
