Учні принесли квіти на могилу Докії Гуменної

Лев Хмельковський, RSS,
Дата: 25-03-2019, 10:39

Український прозаїк, літературний критик, публіцист Сергій Гречанюк написав з Києва: «Ви мешкаєте у Ню-Джерзі‚ значить – близько до знаменитого українського меморіяльного цвинтаря у Савт Бавнд-Бруку. 23 березня минає 115-та річниця від народження нашої дуже особливої письменниці Докії Гуменної – то підіть‚ будь ласка‚ на її могилу і покладіть від мене і від моїх товаришів-літераторів букет квітів».
Прохання письменнки почули в Школі українознавства (директор Ярослава Данищук) при Українській православній церкві-пам’ятнику св. Андрія Первозваного і саме 23 березня учні старших клясів, вчительки Леся Ольшанівська і Галина Богуцька, о. Василь Шак та іподиякон Микола Зомчак принесли квіти соняшника на могилу письменниці. Леся Ольшанівська розповіла про життєвий шлях і творчу спадщину письменниці, о. Василь Шак відслужив заупокійну Літію, а Марта Стефанів поклала квіти від імені школи. Докія Гуменна брала участь у дослідженні трипільської культури, тож автор пам’ятника Оксана Лобачевська розмістила на камені орнаменти тієї культури.
Докія Гуменна народилася 1904 року в Жашкові, нині Черкаська область, померла 1996 року в Ню-Йорку. Літературна спадщина становить понад 30 томів. Осип Зінкевич і Святослав Караванський писали про неї: «Докія Гуменна посідає чільне місце в українській літературі ХХ ст. Її творчість ніхто не викреслить з історії української літератури та із сердець тисяч читачів у 1920-их роках в Україні та читачів її творів на Заході після Другої світової війни. У своїх творах письменниця відбила дві сторони українського життя під кремлівською окупацією: погром українського села включно з голодом 1933 року, літературне життя України 1920-1940-их років. Бажання вчитися, пізнавати світ і духовно рости привело Явдоню Гуменну до Києва. Вона стає членом письменницької організації “Плуг”, де продовжує свої літературні спроби, початі в педагогічному училищі. Молода дівчина, початківка, спостерігає майже всіх письменників Києва того часу. Вона бачить їхню творчість, їхнє життя, їхні творчі проблеми цілком іншими від офіційних очима. Вона дивиться на літературний процес не через призму тодішньої партійної критики, а очима молодої, часом дуже наївної дівчини, яка раптом опинилася в столиці України. Вона веде щоденник, який поміг їй потім відтворити в повній щирості й точності події тих часів, зокрема літературне життя.
Об’єднання “Плуг” уможливлює письменниці творчу подорож з умовою, щоб з того вийшов репортаж про життя і побут у перших сільськогосподарських комунах на півдні України та на Кубані. Після появи її нарисів на Д. Гуменну посипалися громи партійної критики у пресі, на письменницьких та партійних зборах та всяких високих трибунах.
Про одні письменицькі збори, де їй просто влаштували погром, вона пише: «Дивляться на мене, як на звіра в зоопарку. Я сиджу, зціпивши зуби – де подітися? Встати й вийти? Ні, слухати треба! Я прилипла до стільця, не можу поворухнутися. Головне ж, я не почуваю себе винною ні в чому, за що мене тут судять. Що за дивна лявіна наклепів суне на мене й заливає!».
Авторці начеплено цілий ряд ярликів – «спотворено зображала радянську дійсність», її твори були «ідейно шкідливі», вона виводила у своїх творах «куркулів, непманів, міщан і людей соціяльного дна», а за сучасною темою в її творах ховалися «чужі, а то й ворожі ідеолоічні настанови». Навіть за часів “перебудови” в журналі “Вітчизна” (ч. 4, 1988) названо її “найнебезпечнішим ворогом”, що “заплямувала себе зрадою
Яка ж її провина, що аж така кара? А ось яка: у своєму нарисі 1928 року (“Листи із степової України”, журнал “Плуг” ч. 10) письменниця побачила привид голоду, що висить над Україною. Її слова: «Тут на камені якось не віриться, чи була революція, чи ні. І невже вона відбилася на селі тільки тими облігаціями, викачкою хліба, самообкладанням, прокльонами? Нічогісінько не розумію. Не розбираю... Селянське господарство руйнується, занепадає... Яка кому користь із цього? А тут ще й привид голоду».
Д. Гуменна, перейшовши жорна радянської системи, випростується на повний письменницький зріст в українській літературі. Її моттом стає: “Я нічого не боюся”. Воно помогло їй витримати всю нагінку навіть і на еміґґрації. Докія Гуменна переборола не одні бар’єри емігрантського нелегкого життя, будучи рівночасно письменником, видавцем і книгоширом своїх творів. Читач зрозумів її, підтримував її, захоплювався нею, шанував і цінував її і заохочував до появи нових і нових творів».
Відомий українознавець Микола Мушинка у статті про Докію Гуменну «П'ять разів «похоронена», а все-таки жива» («Сучасність. 1995, ч. 4) писав (я подаю уривки з великої за обсягом статтті): «В українському фольклорі існує повір’я: якщо когось оголосять мертвим, а він живе, буде довго жити. Визначну українську письменницю, у 1920-их роках члена літературного об’єднання "Плуг", Докію Гуменну вже п'ять разів оголошували мертвою, а вона живе і по сей день. Живе не у спогадах сучасників та нащадків чи в своїх творах (як належиться визначним людям), а в затишній квартирі в самому центрі Нью-Йорка. Уперше її було поховано на початку 1930-их років, коли в радянській пресі її оголосили «куркульською провокаторкою», куркульською аґенткою, що заховала своє справжнє обличчя класового ворога і нахабно пробралася в літературу, «ворогом, який намагався в художній формі протиставити себе історичній вирішальній ролі партії, комсомолу, усьому процесу соціалістичного будівництва», куркульським трубадуром, «літераторкою з глитайсько-єфремовським обличчям». (...) У березні 1932 року її вилучили з "Плуга", перестали друкувати. І раптом вона зникла з Харкова. Ніхто з її харківських друзів та знайомих не сумнівався в тому, що її або вбито, або запроторено в якийсь сибірський табір. (...) Влітку 1932 року вона виїхала в Туркестан, де зайнялася вивченням історії і давньої культури туркменів. До Харкова більше не повернулася, а після певного часу переїхала до Києва, де собі тихцем жила, бідувала, не беручи жодної участи в літературному процесі. (...) Удруге вона «воскресла» під час німецької окупації Києва, нав’язавши несміливі стосунки з новоствореною Спілкою письменників України: одна із новел Д. Гуменної "Пахощі польових квітів" появилася на сторінках журналу "Літаври" (1941, ч. 3), що його редагувала Олена Теліга. Німці закрили "Літаври", розігнали Спілку письменників і всіх чільних розстріляли у Бабиному Яру біля Києва. Оскільки Докія Гуменна на людях майже не з'являлася, в Києві думали, що і її замордовано в гестапо. А в неї саме тоді смертельно захворіла мама. Докія відійшла від літератури, зосередивши всю увагу на найближчій людині. Поховавши маму, вона із своїх комірчин (які часто доводилось міняти) нікуди не виходила, майже ні з ким не зустрічалася. (...)Втретє вона «воскресла» у Львові наприкінці 1943 року, опублікувавши на сторінках журналів низку оповідань і нарисів, написаних ще у 1930-их рокахю. Зі Львова дорога її повела на Закарпаття, у Словаччину, Австрію, Німеччину, а в 1950 році до США. (...) Для української радянської літератури вона залишилася мертвою. Її післявоєнні твори в Україні взагалі не згадувались, а довоєнні носили на собі печать оцінок 1930-их років. Вже в часи ґорбачовських реформ її називано «найнебезпечнішим ворогом», «письменницею, що заплямувала себе зрадою» («Вітчизна», 1988, ч. 4). Та вона не переставала писати, заробляючи на хліб насущний здебільша фізичною працею. (...) Учетверте «воскресла» Докія Гуменна, коли до Нью-Йорка почали вчащати українські літератори. Старенька бабуся, спираючись на палицю, приходила на зустрічі з Олесем Гончаром, Дмитром Павличком, Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Анатолієм Погрібним, Миколою Жулинським та іншими письменниками з України. Про неї заговорили на сторінках української преси, по радіо, на телебаченні. Обіцяли видавати й перевидавати її твори, та досі жодної її книжки не перевидано. (...) Зате у хрестоматії української літератури Докію Гуменну «поховано» вже вп'яте, з дубовим хрестом на її могилі, на якому золотими літерами викарбувано, що Докія Гуменна померла 1993 року. (...) Якби в інших народів була така письменниця, з неї би зробили національну героїню: писали монографії, знімали кіно- та телефільми, вручали державні нагороди. А ми її на батьківщині «заживо поховали», не перевидавши за роки самостійности жодної книжки».
Спомин київського письменника Сергія Гречанюка про Докію Гуменну дарує надію, що її книжки усе ж прийдуть в Україну.

Учні принесли квіти на могилу  Докії Гуменної
Могила Докії Гуменної

Учні принесли квіти на могилу  Докії Гуменної
Леся Ольшанівська розповіла про творчу спадщину письменниці


Учні принесли квіти на могилу  Докії Гуменної
Марта Стефанів поклала квіти від імені школи


Учні принесли квіти на могилу  Докії Гуменної
Учасники вшанування пам’яті Докії Гуменної

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода