Тож – продовжуємо мандрувати місцевими «храмами Мельпомени»
Початок історії тут
СЬОМА. Згаданий дореволюційний особняк місцевого «магната нерухомості» Федора Лисака знаходився у Троїцькому, а за радянських часів – Клубному, провулку. Вже понад три десятиліття на тому місці обласний краєзнавчий музей. На загал йому чи не найдовше випало бути «сценою»: ще за царських часів, потім з «франківцями» на початку 1920-х ділячи майданчик та приміщення з дітьми, які мали тут свій кінотеатр, – у 1930-ті, в роки окупації (в репертуарі – майже три десятки вистав українських та німецьких драматургів) та, нарешті, з червня 1944 року, коли «Безталанною» Івана Карпенка-Карого трупа відкрила повоєнну сторінку історії театру.
І саме на цьому місці тривала вона аж до 1963 року. Втім, не дарма ще 1932-го черкаський театр назвали «пересувним». Переважно так і «сувалися» актори нашим краєм та інколи сусідськими, а на місці давали вистави не частіше, аніж по сільських та районних клубах культури.
ВОСЬМА. У якості базової мала найкоротшу історію. 1964-го театральний сезон відкривали у приміщенні нової кіно-концертної зали, яка ще й філармонією не називалася. Нової і недобудованої. Тодішній директор театру Сергій Шевченко згадував, що взимку сцена інколи нагадувала ковзанку. Але й за таких умов репертуар збагатів на музичну комедію «Севастопольський вальс».
ДЕВ’ЯТА. По майже шести роках завзятого будівництва 1 вересня 1965-го театр, нарешті, вселився у власний дім. Це був перший театр у республіці, зведений з урахуванням останніх досягнень будівельної техніки та сценічного обладнання. Тут уперше в Україні була змонтована максимально рухома сцена, а апаратура дозволяла переміщувати елементи й декорації вагою до 14 тонн. Крім того, вперше було передбачено використання освітлювальних пристроїв, які дозволяли візуально виокремити найдрібніші деталі реквізиту, а також комплексна установка стереофонічного звучання. На довершення архітектурно-технічної теми слід згадати, що у березні 2007 року в театрі була завершена реконструкція глядацької зали, в яку вклали 5 мільйонів гривень. Вона стала вишуканою й художньо багатою, а неповторною окрасою оновленого приміщення можна вважати люстру діаметром 4,5 метра з австрійського кришталю, на виготовлення якої тернопільські майстри використали 17 тисяч «камінців».
ДЕСЯТА. Відтоді і дотепер актори грають на сцені Будинку культури імені Івана Кулика, а температура на внутрішній «кухні» театру донедавна теж була як на пожежі.
Цей БК при тютюновій фабриці відкрили 1 серпня 1979-го як «Ювілейний» з нагоди 100-річчя підприємства. Ну ніби звичне в ті часи діло, фабричний чи заводський клуб, та у розрізі теми все набагато глибше. Річ у тім, що десь за півтора десятиліття до цього на фабриці самооргінізувався аматорський драмгурток. З часом він настільки вдосконалився в усіх організаційних та творчих складових діяльності, що з початком 1970-х склав гідну конкуренцію дипломованим професіоналам за квартал звідси. Тютюнники грали ще у старому клубі, а глядачів там набивалося від сцени до дверей. І не лише виробничників, частина квитків реалізовувалася містянам у звичний спосіб через касу. Між керівниками фабрики та театру навіть діяла усна «джентльменська угода», пункти якої регулювали репертуарний процес так, аби усім було добре. Траплялося, що коли професійні актори обласного театру гастролювали, на їх сцені грали аматори з тютюнової фабрики. Та незмінно вистави були аншлаговими…
На одному з фото актори нашого драмтеатру після шефської вистави для військових у колишньому будинку Лисака
