Лист Гоголю

Лист Гоголю

З днем народження, Миколо Васильовичу! Чи й сподівалися Ви, гнаний і незбагненний, прозваний «таємничим Карлом» за відлюдькуватість і довгий ніс ще шкільним товариством, що через віки за Вас отак сперечатимуться? Тобто – чий Ви є: їхній чи наш? Здогадуюсь, посміхаєтеся. Самому смішно. Але так, між іншим – як розуміте оте, що Ви у грудні 1833-го Михайлові Максимовичу писали: «Туда, туда! В Киев! В древний и прекракрасный Киев! Он наш, он не их, неправда? Там или вокруг него деялись дела старины нашей…»
А ми ж тут розсварилися гірше, ніж Іван Іванович з Іваном Никифоровичем за рушницю й гусака. Такі-то тепер діла.

Лист Гоголю

Чи пам’ятають Вас? Та сто зустрічних запий, і всі сто скажуть, хто такий Гоголь. Максимовича? Не певен. Ну так, бурсаки, кому по програмі задавали – ті ще через одного скажуть. Ще менше згадає, що завдячуючи йому, Ви колись й опинилися на Черкащині. До речі, кажуть, що й саме слово «Черкащина» придумав Максимович.
А що, Миколо Васильовичу, як на честь Вашого ювілею – та й нагадати ті часи? Як щось не так – підкажіть.
От Ваші нащадки й дотепер не дійдуть згоди, ким же насамперед був Михайло Максимович: природознавцем, філософом, фольклористом, істориком чи письменником. Та напевне – воно й добре, бо забери хоч якусь зі сфер його наукового обертання – і не було б ні «Основ ботаніки», ні, може, «Роздумів про природу» чи, що зовсім кепсько, – збірки «Українські народні пісні» або грунтовних праць з минувшини від Київської Русі до Козаччини. Зрештою, може б і не заприятелювали ви, якби 1826 року уперше не зустрівшись у Петербурзі, не мали б чого сказати один одному з історії фольклористики.
Бесіда рівних і рідних по духу продовжилася у жовтні 1832 року в листах, а згодом – у Ваших, Миколо Васильовичу, відвідиних Прохорівки неподалік Канева. Невдовзі Ваш товариш стане першим ректором Київського університету, а то таки не бурса, а Ви самі вразите обивателя колоритним «Миргородом».
Одначе ми, черкащани, особливо раді… «Вієві». Кажучи щиро, відтоді літературний світ побачив чимало страхітливих потвор, але Вій залишився особливим. Звідки він? Ваше пояснення – «таким именем называется у малороссиян начальник гномов» – насправді нічого не пояснює, бо у східнослов’янській демонології ніяких гномів немає.
Не знаю вже, як Ви сподобилися на цей моторошний образ, але наші фольклористи дійшли висновку, що запозичили його від пропащого ангела Касьяна, який, склавши компанію самому Люциферові, навчився вбивати поглядом.
Ні? Ну, Миколо Васильовичу, даруйте вже: Ви стільки загадок по собі лишили, що Вій – то так, з одним невідомим. А от навіщо Ви спалили друий том «Мертвих душ» та тим самим позбавили Чічікова можливості знайти у потойбіччі душі куплених ним кріпаків? Зрештою, куди поділася Ваша голова, викрадена з могили 1909-го фанатиком-мільйонщиком Бахрушиним? Ой, вибачте за безтактність, більше не буду. Назад, у Прохорівку, яку ми невиправдано полишили.
Між іншим, вчені мужі стверджують, що на генетичному рівні… – не чули? ну це як повість Рудого Панька: де правда, де ні – ніхто не добере – так от, на генетичному рівні Ви мали б Прохорівку пам’ятати. Бо тут, східніше Канева, були володіння Вашого діда, секунд-майора Опанасія Яновського-Гоголя. На щастя, край той мало змінився, хоч і вище, і нижче за течією над уперше побаченим Вами тут Дніпром позбиткувалися донесхочу. Але біля старого русла – усе, як у Ваші часи: «Селение вместе с отлогостью скатывалось на равнину. Необозримые луга открывались на далекое пространство; яркая зелень их темнела по мере отдаления… С правой стороны этих лугов тянулись горы и чуть заметною вдали полосою горел и темнел Днепр».
Не знаю, чи потішить Вас і наступний краєвид: вціліло також сільське кладовище, де під чорним валуном упокоїлася Панночка-відьма. А ось церкви під Михайловою горою, де бідолашний бурсак Хома Брут її відспівував, вже давно немає. Збудована через Дніпро навпроти Прохорівки, у Пекарях, вона здіймалася над правим берегом аж до 1943 року, а потім згоріла. Кажуть – нацисти спалили, але може й брешуть люди. Хто там тепер знає, від чого вона зайнялася. Хто такі? Ну, то довга історія. Скажу одне – недарма Ви недолюблювали німців. Кажуть, що у тій церкві, зведеній 1779 року запорожцями без цвяхів, і святі на образах були з оселедцями. Та кому переповідати, це ж у Вас її опис: «деревянная, почерневшая, убранная зеленым мохом, с тремя конусообразными куполами, уныло стояла на краю села. Заметно было, что в ней давно уже не отправлялось никакого служения…»
І знаєте, Миколо Васильовичу, над Михайловою горою, над самим урвищем, ще височіє та сама сосна, «Сосна Гоголя». Хоча… От не знаю, на попередній Ваш ювілей, на 200-ліття, ще була, а пізніше я не навідувався. Чув лише, що хворіє. Ще у Черкасах ось вже 110 літ є вулиця, названа на Вашу честь. О, то цікава історія… У 1908 році Росія готувалася до Вашої першої великої дати. Бо попри пересторогу, вподобали таки царственні особи і повісті Панькові, і «Ревізора», з прем’єри якого Ви колись утекли зі словами «Они так ничего и не поняли!»
Тоді на засіданні тутешньої міської думи запропонували перейменувати Старочигиринську на Гоголівську. Гласний думи Дробот поцікавився – а хто такий той Гоголь? Йому відповіли. Він щось довго рипів про те, що в його конторі теж усі письменники, бо цілісінький день щось пишуть, але їх прізвищами вулиці не називають. Та коли треба…
Щиро кажучи, як не було на наше градоначальство Ревізора колись, так немає його і нині. От дороги й зараз місцями такі, що хіба потихеньку бричкою. Але ж не у верстах, а в кілометрах. Ото і всі новації.
Даруйте, Миколо Васильовичу, мушу йти в контору на службу. А Вас іще раз з днем народження!

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x