Неймовірні таємниці від Олени Желєзняк

Неймовірні таємниці від Олени Желєзняк

Черкаська літераторка і журналістка Олена Желєзняк щиро зізнається, що зараз не пише нічого, окрім чотирьох щоденників. Два з них веде за доньку, якій щойно виповнився рочок (і кожна молода мама скаже, що вже є що записувати, а далі – хоч книжку видавай), і два – за себе: враження, емоції і трохи улюблених верлібрів. Щойно побачила світ її перша дитяча книга «Таємниці козацького міста», написана, до слова, за фахових консультацій відомого черкаського краєзнавця Сергія Ганницького, а для неї – просто люблячого чоловіка. Авторитетний науковець Володимир Поліщук назвав «Таємниці…» першою краєзнавчою книгою для дітей у нашому регіоні.

– Олено, «Нова Доба» радо вітає тебе з дебютом у царині дитячо-підліткової літератури, але про цей факт ми поговоримо далі. Де витоки твоєї любові до поетичного й прозового слова?
– Звісно, там же – в дитинстві. Мама працювала бібліотекаркою Золотоніської школи №3, власне, у тій бібліотеці я росла. Гадаю, перечитала там усе, окрім методичок. Вдома ми теж мали хорошу бібліотеку – книжки з неї «скінчилися» для мене ще раніше. Траплялося, що й потерпала я від тієї непомірної любові до літератури. Мама попросить допомогти у хатніх справах, піде, а повернеться – і застане усе як було. Бо я хотіла прочитати сторіночку, та й не зчулася, як лік їм пішов на десятки. Ну що тут вдієш! Але щоб мама дуже мене сварила, то ні. Вона ж бібліотекар.
– Коли багато читаєш, то зазвичай пробуєш і сам писати. З тобою так було?
– Було. В 11 років я почала писати роман. Ще не закінчила (сміється).
– Але ж літераторкою таки стала. Як так трапилося?
– Ще у школі я відвідувала у літературну студію Алли Павленко «Златоград». Там і вчилася «писати правильно». Опановувала теорію жанрів, щось творила. Та все ж майже усю літературну «матчастину» пройшла вже в університетській студії Валентини Коваленко «Версія».
Багато часу минуло, допоки я зважилася на власну поетичну збірку. Називалася «Шукаючи ключі до світу», з нею стала лауреатом всеукраїнського літературного конкурсу імені Василя Симоненка.
– Але ж ти читала прозові твори, навіть спробувала писати роман, а стала поетесою. Це що – Пегас твій такий норовливий, куди захотів – туди й повіз?
– Мабуть, у поезії я залишаюся прозаїком. Мені подобається писати верлібром. У перекладі з французької це «вільний вірш». Поезія для мене – це світовідчуття, власний погляд на світ, власні емоції, рефлексії, образи. Все воно не конче потребує римування.
– Гаразд. Поговорімо про «Таємниці козацького міста». Знаю, що це особлива книга. Вона, так би мовити, інтерактивна: такий собі ключ до великого скарбу, який два місяці шукали школярі, і таки знайшли. То як усе відбувалося?
– Справді так. Влітку 2017 року працівники Черкаської обласної бібліотеки для дітей запропонували мені написати краєзнавчу книжку для школярів, яка стане «картою» для гри. Я порадилася із Сергієм, заручилася його підтримкою і взялася. Його допомога була вкрай необхідною, адже я не місцева, тож з історії Черкас мала лише хрестоматійні знання. Нічого такого, жодних родзинок. Тому з головою поринула у відповідну літературу, у розвідки на сторінках періодичних видань. А ще разом із чоловіком ми мандрували містом, визначаючись із тими чи іншими локаціями. Зрештою за кілька місяців текст був написаний. Я показала його всім, кому належало, далі почалася адаптація матеріалу до гри. Власне, нічого суттєвого з ним не сталося, лише кількість розділів була трохи скорочена. Місцями подій стали, зокрема, храм Білий Лотос, вежа Шухова, так званий «Рибний ряд» у середмісті Черкас.
– Але ж книги у друкованому вигляді ще не було, то як діти орієнтувалися?
– Провідні інтернет-видання щотижня публікували один із розділів, який містив підказку. Діти читали, виконували завдання, на адресу бібліотеки відправляли відповіді, їм нараховували бали. Усього в проекті взяли участь понад 200 школярів і школярок. Нарешті троє дівчаток із 12-ї школи знайшли той великий омріяний скарб, на пошуки якого вони вирушили на початку осені, а мети досягли з першим снігом.
– Ну ви навигадували… І що ж то був за скарб?
– Чотири тисячі гривень. Звісно, у Чорному яру ми їх не ховали, там була скринька з грамотою-сертифікатом. А потім у бібліотеці, як то кажуть – в урочистій обстановці, – дівчатка отримали винагороду за свій краєзнавчий неспокій, за досягнення мети. До речі, ми співпрацювали із поліцією, тому безконтрольно ніхто ніде не вештався. Як-не-як – не середмістя.
– Неймовірно! Можеш пригадати якісь цікаві історії «процесу»?
– Ось, наприклад, про діда Власа і золоті труби. Все відбувалося на території Водоканалу, а дідом Власом став працівник абонвідділу Валерій Власюк. Серйозна установа, серйозні люди, а тут купа дітей увалюється: «Нам діда Власа!» Валерій молодчина, впорався бездоганно. Але потім ще довго на Водоканалі згадували, як діти золоті труби шукали. Насправді вони мідні, найстаріші у системі, їм уже понад сотню літ буде.
А льох колишнього «Рибного ряду» 1909 року у дворі між вулицями Лазарєва і Дашковича я сама досліджувала. Отримала дозвіл з університету і спустилася. Цікаво: старе мурування і все таке, але… Дітям там робити нічого.
– Сам би поквестив, чесне слово. Ви й справді
втнули щось небачене й нечуте. А чи не маєш бажання перекваліфікуватися у дитячу «пригодницьку» письменницю, зараз то справа вдячна?
– Я про це не думала. Та й зрештою – що заважає писати як поезію, так і прозу? Перший досвід успішний, він надихає. Однак не слід забувати, принаймні – мені, що це була командна робота. І зараз дуже хочу подякувати усім, хто долучився до видання, а прізвища моїх співавторів – у книжці. Сподіваюся, вона знайде свого читача – і малого, і дорослого.
– Вдячний за цю розповідь і чекатимемо в редакції з новими книгами!
– Дякую і як раптом – обіцяю не баритися.

Рядки на пробу
«Вдома Микита роздобув маленьку лопатку, яку тато називав чомусь саперною. Таємничий копач сподівався, що з нею буде менш помітний, та й нести зручніше. Колько з’явився з великою лопатою, налаштований на велику роботу, і з відром. У дворі, куди вони пробралися, сяяли кілька ліхтарів і затишно світилися великі прямокутні вікна п’ятиповерхівки. Пахло смаженою картоплею і котлетами. Десь там люди спокійно собі вечеряли, а під старовинним рибним рядом починався «підкоп століття» – так назвав його Колько. Земля розм’якла після осінніх дощів і копалася легко. Ямка була неглибокою, на півлопати, коли їхні знаряддя праці наткнулися на щось тверде…»

Цикл оповідань «Таємниці козацького міста» був написаний спеціально для проведення медіачеленджу «Скарби козацького міста». Це змагання, під час якого діти шукали скарб, виконуючи різноманітні завдання, пов’язані з історією Черкас. Щотижня провідні інтернет-видання міста та області («Нова Доба», «Прочерк», in.ck.ua) публікували оповідання та завдання до них. До медіачеленджу долучилися понад дві сотні дітей. Тож організаторам, працівникам Черкаської обласної бібліотеки для дітей та автору ідеї Богдану Мацапею видалося, що багатьом іншим юним любителям пригод буде цікаво через гру пізнати рідне місто. Цю ініціативу вдалося реалізувати завдяки підтримці Черкаського міськвиконкому в рамках міської програми «Виділення грантів у галузі культури Черкас на 2018–2022 роки».
Книга поєднує пригодницькі оповідання, історично достовірні відомості та ігрові завдання, які допоможуть по-новому відкрити своє місто. Автор висловлює вдячність фахівцям з історії, краєзнавства та архітектури, які консультували під час написання циклу: Сергію Ганницькому, Андрію Темченку, Федору Гонці, Валерію Власенку, Вікторії Наумчук.

Спілкувався Борис Юхно

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x