Мандрівка Черкащиною з користю і не без моралі

Дата: 20-04-2019, 13:01

Мандрівка Черкащиною з користю і не без моралі
Овіяна легендами черкаська земля вабить своєю неповторною красою і привітністю. Упродовж кількох тисячоліть цей край є унікальним осередком, де історично складалося етнічне ядро українства, зароджувалися і міцніли козацтво, державотворчі традиції, формувалися морально-етичні засади української нації та сучасна культура Середньої Наддніпрянщини.

Із Черкащиною пов’язані життя і діяльність видатних українців – Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, Івана Піддубного, багатьох науковців, літераторів, художників. Нині в області налічують понад 9 тисяч пам’яток історії та культури, функціонують 4 національні, 3 державні історико-культурні, 1 державний історико-архітектурний та 1 природний заповідники, національний дендрологічний парк, 50 музеїв державної та комунальної власності, 265 музеїв та музейних кімнат на громадських засадах. Наш край приваблює численних вітчизняних та іноземних туристів.

Монастирі краю
Історія становлення кожного народу нерозривно пов’язана з його духовною спадщиною. Протягом багатьох століть Україна непохитно відстоювала право на православну віру і збереження та відродження святинь.

Жаботинський Свято-Онуфріївський чоловічий монастир
Він розташований у селі Чубівка Черкаського району, в урочищі Вітряна Гора, що розкинулося на правому березі Тясмина біля річечки Жаботинки.
Ймовірно, Жаботинський монастир існував уже у ХVІ столітті. Утім, вперше він згадується у документах Києво-Печерської лаври 1706 року. У 1802-му дерев’яна церква згоріла й 1809 року закінчили будівництво нової – кам’яної, з дзвіницею. Колись монастирю належало 263 десятини кращої землі, 30 десятин лісу, млин на річці Жаб’янка. При монастирі навчали іконопису, практикували садівництво, бджільництво, лозовий промисел. Монастир мав власний постоялий двір, при якому до більшовицького перевороту опановували грамоту діти.
Відродження монастиря почалося у другій половині 1990-х років, коли на пожертви та меценатським коштом зробили реконструкцію кам’яної церкви святого Онуфрія, розбили сад, наново започаткували пасіку. Нині монастир діє.

Свято-Троїцький Мотронинський жіночий монастир
Розташований у селі Мельники Чигиринського району. У серці Холодного Яру монастир заснували 1568 року. У часи Коліївщини за ігуменства МельхіседекаЗначко Яворського тут був осередок повстанського руху.
Мотронинський монастир здавна привертав увагу багатьох науковців і діячів культури. Його відвідували Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Володимир Антонович, Вікентій Хвойка. Під час відвідин Холодного Яру у 1845 році Тарас Шевченко створив тут відому акварель «Мотрин монастир».
Жіночий монастир припинив існування 1923 року і в лоно церкви повернувся лише 1991-го. Силами релігійної громади та черниць древню обитель реставрували, зараз вона повернула собі колишнє значення однієї з найбільших святинь Правобережної України.

Свято-Покровський Красногірський жіночий монастир
Обитель у теперішньому Золотоніському районі заснована на початку ХVІІ століття. За легендою, на дубі з Красної Гірки з’явився лик Богоматері, і це місце стали вважати чудодійним. У другій половині ХVІІІ століття італійський зодчий Растреллі збудував двоповерховий храм із двома престолами. Головною святинею обителі стала ікона «Дубенська».
До 1790 року Красногірський монастир був чоловічим. З 1871-го при ньому створили перше народне жіноче училище.
1922 року монастир закрили, у 1941-му його діяльність поновили. З 1988-го почали відновлення Преображенського собору, який освятили у серпні 1991-го. Для паломників тут споруджені готель і трапезна.

Лебединський Свято-Миколаївський монастир
Він – у Лебедині на Шполянщині. Заснований 1779 року монахинями зруйнованого турками молдавського Свято-Успенського монастиря. За легендою, чотири черниці знайшли у лебединському лісі біля джерела ікону святителя Миколая, що й стало духовною настановою і вищим знаком до початку будівництва ними монастиря. На місці джерела зараз є три криниці з цілющою купальнею.
У 1929 році монастир закрили, з 1941 по 1961 рік він знову діяв. Новітнє відродження обителі розпочали
1992 року. На території лебединської святині збереглися церква Святого Миколая 1784 року, Варваринська церква 1784-го та дзвіниця 1833 року.

Палаци Черкащини
Історична та архітектурна спадщина нашого краю багата на чудові садово-паркові ансамблі, та, на жаль, більшість із них – напівзанедбані. Вже багато років поспіль потребують державницького реконстукційного впливу Тальнівський палац Миколи Шувалова і Леськівський замок польських вельмож Даховських.

Корсунський палац
У 1782 році князь Станіслав Понятовський обрав для літньої позаміської резиденції мальовничий Корсунь. Саме тут, на кількох островах річки Рось, він і наказав розташувати новий палацовий ансамбль. За роботу взявся військовий інженер і художник зі Швейцарії Жан Анрі Мюнц. Однак під кінець будівництва він покалічився у дорожній пригоді, і палац закінчував польський архітектор Джон Ліндсей. У середині ХІХ століття, вже за нового власника, князя Павла Лопухіна, палацовий комплекс зазнав кардинальних змін. Його головною окрасою став парк в англійському стилі площею
100 гектарів.
На території заповідника збереглося 10 автентичних будівель, нині тут діє три музеї. Одне з найпопулярніших місць комплексу, його символ, – в’їзна брама. Три острови і материкова частина парку поєднані місточками. Очам відвідувачів відкривається недоторканна природа стрімкої річки Рось, гранітних берегів, зелень густого і подекуди непрохідного парку. Неповторна природа, знамениті «бузкові моря», величний палац – все це приваблює до Корсуня тисячі туристів.

Тальнівський палац
Мисливський будиночок графа Шувалова, що розташований у міському парку – пам’ятці садово-паркового мистецтва ХІХ століття, – дивує всіх, хто його бачив. Шкода, що зараз дивує більше неприємно: роки так званої «реставрації» призвели до того, що шувалівські маєтності стали вкрай непрезентабельними, в чому й переконався нещодавно наш журналіст Владислав Бедринець. Його світлини доволі красномовні.
Цікава історія самого «мисливського палацу». Спочатку він був дерев’яним, а тому постраждав від пожежі 1895 року, завдавши власникам збитків на 400 тисяч рублів. Господарі вирішили не повторювати сумного досвіду, тож наступна будівля стала мурованою.
У 1917 році палац «вижив», став технікумом, через багато років – музеєм хліборобства. Сьогодні це найпопулярніша туристична точка Тального. Десь у 2012–2013 роках виникли проблеми, пов’язані з фінансовим утриманням об’єкта: зберігати історичну пам’ятку раптово виявилося дуже витратно. Тоді й припинили реставраційні роботи.

Леськівський замок
Його називають маловідомою, але унікальною пам’яткою архітектури ХІХ століття. Розташоване це диво на Монастирищині, приваблює туристів з усієї країни, з одного боку – через красу та архітектуру, а з іншого – через занедбаний стан.
Колись палац належав магнатам Даховським. По суті, це велика садиба, зведена у стилі англійських замків доби середньовіччя, шанувальником яких був основоположник родового гнізда Казимир Даховський. Навколо замку, як і годиться, господарі забажали мати розкішний сад та зелені ландшафти. Загалом територія садиби займає майже 85 гектарів. У будівлі було два десятки кімнат, і кожна з них мала своє призначення – для балу і світських раутів, гостьові, спальні, винні зали.
Сьогодні усередині бачимо руїни, в чому нещодавно особисто переконалася наша журналістка Сніжана Калюжна. Утім, переконалася вона і в тому, що залишки старовинних інтер’єрів подекуди збереглися, тож усе ще цікаві. Після 1917 року маєтності перепрофілювали під дитячий табір, потім – військовий госпіталь, згодом – тубдиспансер.

Нові маршрути
Упродовж десятиліть у топі історичних місць Черкащини, отже, й туристичних маршрутів, незмінно були Чигирин, Канів, Умань, Кам’янка, меншою мірою навіть сам обласний центр. Власне, визнаними туристичними центрами вони й залишаються, але віднедавна відповідна «географія» краю значно розширилася.

Чорнобаївщина кличе у цікаву мандрівку
Гостей Чорнобаївського району спершу вражає статистика. Адже у кожному його селі діє музейний заклад, а загалом тут дали лад понад 100 історико-культурним пам’яткам.
У Чорнобаївському краєзнавчому музеї вам покажуть чимало такого, чого ви не побачите більше ніде. Природо-заповідний фонд краю нараховує 13 територій, з якими, звісно, краще ознайомитися на місці. Чорнобаївці пишаються двома дендрологічними парками, меморіальною садибою Івана Піддубного, пам’яткою архітектури – кінним двором князів Кантакузіних-Сперанських (де трапилося побувати, і, правду кажучи, – пишатися тоді не було чим, але ж «сам факт»), літературно-меморіальним музеєм Михайла Старицького.
На батьківщині легендарного Івана Піддубного у Красенівці на гостей чекає місцевий музей. Тут можна сфотографуватися біля манекенів, дізнатися про особливості лівобережної вишиванки, побачити діораму, у якій відтворено куточок Парижа 1903 року, коли там перебував Іван Максимович. На місцині, де колись була садиба Піддубних, збереглися криниця і кілька старезних дерев.
У Вереміївці розташований перший приватний музейно-етнографічний комплекс «Козацький хутір». Його автор і втілювач ідеї – відомий мистецтвознавець, фотохудожник та колекціонер Володимир Недяк. Перші колекційні предмети він зібрав ще 1963 року, а тепер їх понад 50 тисяч. Серед таких – 4 тисячі рушників (більше лише у Віктора Ющенка), понад 500 ікон,
150 човнів-довбанок, колекція скринь, возів та багато інших цікавих речей. На хуторі є три реставровані вітряки, а поруч – козацька садиба з надвірними спорудами. Один із напрямків діяльності комплексу – розведення свійської худоби і птиці традиційних українських порід та відтворення лучно-степової рослинності. Щоб усе це побачити, обійти, доторкнутися до того, що не заборонено, – одного дня буде замало.
Та все ж – кілька абзаців про Кантакузіних-Сперанських і Велику Бурімку. Як приклад того, як багато з колишнього місцевого нам маловідомо і того, що до історичних пам’яток не обов’язково вирушати за сотні кілометрів. Що цікаві бувальщини – на кожному кроці нашої Черкащини.
Велика Бурімка – колишнє містечко Полтавської губернії. Славилося своїми пейзажами біля Сули та Великим Лісом на 1 200 гектарах. У ХVІІІ столітті він став власністю князів Фролових-Багреєвих, а згодом перейшов у спадок отим Кантакузіним-Сперанським. Саме ці вельможі в одній із територій і розгледіли перспективу парку, що зрештою охопив 105 гектарів. То як два парки «Сосновий бір» (колишній «Ювілейний») у Черкасах.
На території парку були розташовані чотириповерховий (!) палац на 70 кімнат, господарські споруди, скульп­тури та інші естетичні елементи простору. Парком пролягало 20 алей для піших та кінних прогулянок. Краєзнавці-дослідники паркової культури Черкащини дійшли висновку, що південніше від палацу були розташовані великий шпалерний сад та оранжерея, до зовнішнього шляху вела тіниста каштанова алея, на схід – мощена цеглою, а подекуди й бруком, дорога. Пагорб у південній частині був обсаджений барвінком – так з’явилася Барвінкова гора. Більшість алей також мали власні назви: Тополина, Горіхова, Каштанова, Калинова та інші.
Щодо палацу, то за архівними та іншими описовими джерелами відомо, що був він вишукано умебльований предметами з мореного дуба та горіха. Пишноту доповнювали срібні сервізи, кришталевий та порцеляновий посуд з Моравії, Богемії, французького Ліможа. Із палацу відкривалася чудова панорама Посулля. Поміщиця Єлизавета Кантакузіна, за якої тут велося найліпше, мала будинки у Петербурзі й Парижі, проте на літо вся династія переїжджала до «нашої Бурімочки».
Особливістю парку було те, що в композиції ансамблю автори проекту використали залишки міста-фортеці Римів доби Київської Русі. Така принада – абсолютний ексклюзив володінь Кантакузіних-Сперанських. У народній мові ці археологічні залишки називалися «городок». Під горою був викопаний ставок для лебедів із трьома острівцями, що з’єднувалися між собою дерев’яними місточками. На острівцях для птиці звели будиночки. Спроба власників облаштувати водоспад виявилася невдалою: хоча для цього насипали греблю, влітку штучна водойма пересихала. У парку росло багато незвичних дерев та кущів, які привезли сюди з Криму, кавказу та Середземномор’я. Упорядковували і доглядали флору високофахові садівники. З великих валунів, доправлених із Криму, тут створили меморіал у пам’ять про сина Кантакузіної-Сперанської, який загинув у Цусімській битві. На Боже царство для нього 1913 року поміщиця збудувала тут лікарню. А камені так і залишилися лежати на горі, яку відтоді називали Кам’яною. У 1957 році найбільший перенесли у центр села та встановили на могилі партизанів. Після 1917 року парк занепав, згодом зруйнували й маєток. Залишки господарських будівель остаточно щезли в 1970-х роках.

У серці України
Шполянщина – край пахучих трав і пшеничних ланів, в усі часи була щедрою для мужніх людей доброї вдачі. І одне іншому – не завада. За Козацької доби тут пролягав Чорний шлях кримських татар. Із 1793 року, коли Шпола стала містечком, почався її розвиток як промислово-мануфактурного. Дуже славився шполянський базар. Коли Тарасові було 13 років, він приїздив на місцевий ярмарок із керелівським священиком Григорієм Кошицем та його дружиною.
У середині ХІХ століття на західній околиці Шполи з ініціативи поміщика Олександра Абази, тоді – міністра фінансів Російської імперії, – заклали дендрологічний парк, у якому збереглося чимало рідкісних пірамідальних дубів, різновидів сосни, бука, ясена та липи. Серед місцевих пам’яток архітектури – будівля шполянської єврейської синагоги та колишньої лебединської земської лікарні.
На любителів активного відпочинку чекають шполянські природні заказники «Котів’яр», «Ракові верби», заповідні урочища Дар’ївське і Плосково-Зуєве.
Мабуть, серед шполян не знайдеться таких, хто б там не побував. Та, власне, вже зо пару десятиліть щонайменше, як про Верхню Дар’ївку знають далеко за межами району. Урочище оповите легендами, що пов’язані з іменем «княгині Дарії». Про неї саму відомо небагато, хтозна, чи вона й справді була княгинею, та кажуть, що саме ця жінка вирішила колись збудувати у мальовничій місцевості неподалік Шполи палац для літнього відпочинку.
Знову-таки – не можу сказати як зараз, але на початку 2000-х і велична будівля із біломармуровими колонами біля парадного входу та художнього лиття чавунними (доправленими колись аж із Франції), і паркові насадження чудово збереглися.

***
Наступного року Лозуватському дендрологічному парку виповниться 50. Колись його закладали усім селом, і не другорядно тому, що й його автор, архітектор Іван Гегельський, був уродженцем Лозуватки. Тепер дітище батька щороку навідують його син Віктор Іванович із дружиною, онук Тарас. Для Лозуватки дендропарк – більше, аніж просто зона відпочинку та естетичної насолоди. Це місце, яке далекого 1969 року згуртувало громаду назавжди.
Зараз 10 гектарів парку – «своя земля» для 250 видів рідкісних, або й екзотичних дерев і кущів, серед яких – лимонник, арамія маньчжурська та тюльпанове дерево. До парку подорожні потрапляють через арку, виконану у стилі західноєвропейських. Приваблює відвідувачів і тихе плесо озера, і вантовий місток через нього. Є тут рукотворна діброва, гірка Тараса Шевченка, альтанки «Сторожова» та «Ластівчине крило». Тож не дивно, що саме дендропарк став улюбленою фотолокацією молодят з усього району.

Підготував Борис Юхно (за матеріалами путівника «Подорожуємо Черкащиною» (видавець Юлія Чабаненко,
2019 рік), інтернет-джерел та старого власного нотатника)

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода